у цьому розділі: |
Іван Малкович
Із янголом на плечі
«Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя...»
– проникливі рядки з його «Старосвітської балади» вже стали своєрідним гімном, і його вважають за честь виконувати «під струни» зірки вітчизняної пісні. У його спальні висить картина: два янголи дивляться на круглу залізницю – їде поїзд, що уособлює вічне і плинне життя. У янголів є ключик, і вони заводять цей поїзд, щоб життя рухалося. Це улюблена картина Малковича, і купив він її в художниці Євгенії Гапчинської. З цього полотна вони разом зробили обкладинку книжки «Ліза та її сни». Про вічне дитинство, що живе в серці, ми говоримо з Іваном Малковичем, відомим видавцем розкішних, цікавих книжок, які, він вважає, можуть читати всі, кому «від 2 до 102».
«Малкович, у тебе таким гарним набита голова!»
— Кажуть, що дитячі казки та вірші не може писати, або й видавати, людина, яка не здатна на хлоп’яцтво, в душі якої не живе дитина. Як на вас, це правда?
— Ловлю себе на думці, що багато людей мене сприймають старшим. Так уже вийшло, що біологічний вік у мене менший, а виглядаю на більше. Інколи звертаюся до своїх приятелів «дитино», спеціально ототожнюючись із старшим і, певно, мудрішим віком… Коли ми познайомилися з дружиною – у нас різниця шість років, – вона спочатку чомусь сприймала мене як учителя. Носила мені фотографії Леонардо да Вінчі, казала, що я дуже на нього схожий. А Андрухович, пам’ятаю, розповідав, що коли він начався на вищих сценарних курсах у Москві, то в одній розмові згадав моє прізвище як свого друга. А йому: «Сстоп-стоп, це хіба не поет 20-х років, розстріляний і так далі?..» Так само й мама Ярининої однокурсниці колись принесла тій книжку з віршами «одного чудового репресованого поета». Можете уявити, як та однокурсниця реготала, виявивши, що той поет – Малкович. Така вже планида моя, що мене сприймають старшим. Але хоча й виглядаю солідно й лисо-кучеряво, насправді я не такий аж дорослий. Ви знаєте, що власні дружини чоловікам, з якими живуть майже 20 років, фактично нічого доброго вже й не кажуть. Та десь перед Різдвом моя Ярина протягом одного вихідного слухала мене, слухала - а я для поради то новий рядочок з віршика про Миколая їй прочитаю, то абзацик з редагованого тексту проскоромовлю, то ще щось у цьому дусі - бо і в хатній буденщині у мені якась там творчість вирується, - а тоді раптом стала, глянула на мене ніби іншими очима й каже: «Малкович, а в тебе таким гарним набита голова!..» Суперкоплімент! Розумієте, коли живеш поруч з дитинством, занурюєшся в дитячий світ, постійно думаєш про вірші чи прозу, щось дописуєш, довигадуєш – дивишся на все навколишнє іншими очима. Проте, як і всім, доводиться мати в голові штовханину дуже багатьох проблем, тільки вони там якось мирно собі співіснують…
— Я знаю, що ваші діти ростуть на якісній рафінованій літературі, вони навіть інколи виступають «співавторами» деяких текстів. Але незважаючи на таку серйозність стосунків, ви можете із своїми синами – Тарасом та Гордійчиком – як то кажуть, «змалитися»? Чи здатні ви на якісь витівки, за що потім вкупі «отримуєте» від дружини?
— У мене старший син першокурсник уже, і він від природи дуже серйозний, значно серйозніший, ніж його вік, вдумливий, дуже любив читати. Поглинав книжки, просто аж відбирали. Не знали, що потім комп’ютер з’явиться, і дещо зміниться... Але так, справді - хлопці допомагають мені. Вони - перші діти, які слухали переклад «Гаррі Поттера». Я зазвичай голосно читаю їм нову книгу, яка ще в роботі, і, читаючи, правлю. Діти вкрай чутливі до фальшивого слова, їхні зауваження часто допомагають. До речі, я справді раджуся з своїми синами – і то, буває, з різних питань, навіть з серйозних політичних, хоча моя політика – видання найкращих у світі українських книжок. Колись мені пропонували посаду заступника міністра з інформаційних питань. Я вагався, і запитав старшого сина, якому було тоді 12 років: «Тарасе, мені пропонують те то й те то, що порадиш?» Він подумав і прорік: «Татку, знаєш, у світі так багато міністрів, і так мало гарних українських дитячих книжечок». Я запам’ятав ці золоті слова. А меншому Гордійкові зараз 10 років – то з ним неможливо інакше, як змалюватися, бо все довкола нього крутиться, доводиться і самому ставати дитиною. Недавно я зламав пальці на нозі, граючи з ним у футбол у коридорі. Ми організували «світовий чемпіонат з коридорного футболу», 66-й матч, чи що… Могли б і в хокей, але Ярина заборонила. На жаль, я маю для своїх синів мало часу, бо приїжджаю на восьму тридцять на роботу і йду о дев’ятій вечора. І це найбільша дурниця: сидіти у видавництві, коли можна зайнятися чимось здоровішим... Але так збіглося, що видавництво дитячої книжки – це є моє хобі, моя любов і моя пристрасть… і ще й моя годівничка.
Скрипка та дещо нервово...
— Я чула, ви горді, що ваші хлопці виростали під класичну музику, і навіть самі просять включити їм «справжнього Моцарта». Це, мабуть, дуже тішить вас як батьків, для яких музика – ще один, крім літератури, сенс життя, адже і ви, і ваша дружина – скрипалі, і навіть ваше знайомство відбулося завдяки цьому інструменту?
— Син відомого дисидента Валентина Мороза, який з батьком перебував якось у нас, цілими днями цигикав на скрипці, і, видно, це моїм батькам страшенно подобалося, на відміну від мене, тому мене також віддали до музичної школи. Я дуже настраждався тоді, бо скрипка – це неприродно для дитячого вуха. Слухаєш, як пташечка співає прекрасно, а ти звуковидобуванням жахливим займаєшся. Це муки страшні, доки не навчишся бути в ладах зі скрипкою, десь до третього класу, коли вже відчуваєш, що ти дотягнув принаймні якусь ноту, і вона зазвучала згідно світовим вібраціям… Але в десять років я вже написав свою першу пісню, в одинадцять – керував невеличким дитячим хором з маленьких діток. Першу пісню зі сцени виконувала моя п’ятирічна сестра, а я акомпонував їй на скрипці. Дебют провалився, бо сестра заспівала перший куплет, а далі затнулася – забула й мовчить. Я це сприйняв просто трагедійно. Це ж моє перше творіння! Дуже хотів, щоб люди почули, а вона його знищила! Нічого не лишалося, як врізати її серед сцени смичком - сестра розридалася, і зі сцени нас проводжав грім аплодисментів!
А з майбутньою дружиною ми зустрілися у березні 1985 року, і цей день ми завжди святкуємо. У київський книгарні «Поезія» влаштовувалися літературні читання, там я й побачив неймовірної вроди дівчину в червоній шапочці, яка пригортала скрипковий футляр і когось визирала. Це була дуже зворушлива пригода – мене тут же підсватали до неї старші колеги по перу. Вразило, що дівчина відповіла українською мовою, що звали її Ярина і що навчається в десятому класі музичної одинадцятирічки імені Лисенка. Того ж вечора ми разом пішли на концерт до філармонії. По дорозі з’ясувалося, що вона – киянка з галицьким корінням. Почали зустрічатися – скоріше як друзі-приятелі, бо Яринка була закохана в іншого, а в мене тривав роман з однокурсницею. Але через рік з хвостиком ми побралися. Весілля відбулося спершу в Києві, а через тиждень – у Березові. Ми ходили запрошувати на весілля з короваєм, на якому був зображений цілий гуцульський світ. А які в нас були музИки! Ми з Яриною спимо вранці в кімнатці нагорі, а музики прийшли під вікна нас будити: скрипка, цимбали, сопілка – грають весільної. Ми просинаємося обоє під дивовижну музику – такого не забудеш! А на весіллі було понад 500 гостей!
Здатність вірити в чудеса
— Психологи стверджують, що дитинство має величезний вплив на все подальше життя, бо тільки малим ти сприймаєш світ своїми очима, а потім - очима суспільства. Які події ніжного віку вплинули на ваше доросле життя?
— Ми хоча й жили в селі, але мій Березів міг би бути мікрокосмосною моделлю людського співіснування, тому що в нас там віддавна була і українська школа, і польська, і церква, і костьол з вірганом. Кажуть, навіть була синагога, але в війну її спалили. Тобто вживалися різні люди в нашому селі, і було доволі культурне середовище. 1486 року 26 родів було нобілітовано на шляхетство, в тому числі й роди Малковичів (по татовій лінії) і Арсеничів (по маминій). Колись до нашого Березова Франко приїжджав. До речі, тому й видавництво моє називається «А-ба-ба-га-ла-ма-га» - з оповідання Франка, «Грицева шкільна наука». «А-ба-ба-га-ла-ма-га», якщо перекласти з дитячої мови, – це ж «абетка». Франко в своїй автобіографії згадує, що після коломийської тюрми врятував його від голодної смерті Арсенич - мій далекий прародич. В Березові здавна існував сільський театр, який діяв навіть за радянської влади. У тому театрику грав і тато мій, і мама, і навіть я в одній виставі – «Фараони» Олексія Коломійця, де жінки стають чоловіками. Я там грав хлопчика-посильного. З цією роллю я об’їздив усі довколишні села, і уявляєте мої відчуття - адже я приїжджав туди не просто як хлопчик, а як актор! До речі, мій тато і досі пише непогані гуморески і в нашій околиці він набагато відоміший поет, аніж я. Колись навіть з Канади привезли газету з його байками. Йому — простому пасічникові — це було дуже приємно. А в молодості тато в нашому театрику грав Марка у п’єсі Тараса Шевченка «Наймичка», а тепер грає дідуся. І два роки тому на сцені так розплакався, що довелося припинити на деякий час виставу… Зайва сентиментальність — то в нас родинне. Я почав писати їх з восьми років. І вже в школі усі вважали, що я буду поетом, хоча я мріяв бути шофером. Дитинство моє було дуже-дуже поетичне. Наприклад, Різдво, колядки, адже вони в Карпатах особливі, а надто, коли їх забороняли – це ж дуже солодко. Йдеш колядувати, а там їде машина якась з району, і ти знаєш, що тобі не можна на центральну дорогу, маєш перебігти, ховаєшся, провалюєшся в сніг… З вертепом ходиш – це така театральна скринька. У ній ми робили ліхтарики маленькі, які освітлювали Божу Матір, Ісусика, овечок... Але дитинство моє було й сповнене багатьма обов’язками – накосити трави, привезти її, нагодувати худібку. На мені також було виховання молодшої сестри. Пам’ятаю, роблю домашнє завдання, колишу її однією рукою, і вітер від колиски здуває промокальний папір. Мушу шукати його під столом…..
— Може, тому, що в вас було таке яскраве дитинство, й нинішні книжки яскраві?
— Можливо, тільки я думаю, на відміну від психологів, що внутрішній світ дорослих від цього не залежить. Багато хто виростає в кращих умовах, яскравіших… Але згадаймо Андерсена, у якого було одне з найбідніших дитинств, які можна лише уявити. Його мама продавала сірники, і це єдиний був заробіто, напівжебракування фактично. Потім це він описав у геніальному оповіданні „Коробка сірників”: дівчинка продає сірники перед Різдвом, але нема покупців, вона голодна, холодна… Тоді вона зважується на нечуване - запалює сірники, бо хоче зігрітися. Але це великий злочин, бо ж вона спалює своій єдиний заробіток! Дівчинка бачить у сяйві цих сірників Різдвяну ялинку, гуску на столі в якихось людей, свою бабцю, яка померла. Вона кличе її на небо, каже: «Тут так гарно, тут янголи…» І дівчинка неймовірно щаслива, вона помирає, але з прекрасною мрією, що буде разом з бабцею, що зустрінеться з янголами... Це трагічне оповідання, як і життя автора. Знаєте, можливо, сумне – справжнє. Коли ти маєш тільки забави, то з тебе щось не таке виходить. Може, тебе життя й тисне інколи, але з того викрешується щось справжнє. А що саме викрешеться – то вже як Бог дасть.
Любов з багатьма складовими
— Прихильники української літератури знали й знають вас як тонкого лірика, який пише про кохання, про небесний і земний світ і місце людини в цих світах. Чи є у вас книжки про кохання для дітей? Моїй доньці 8 років, і вона всі книжки, які випускає Малкович, перечитала, але каже, що не знайшла там «красивої й чистої любові», як в книжках діснеєвських...
— Видавець завжди повинен мати маленьку дитину. Якщо він не має, то ніякий він не видавець дитячої літератури (сміється). Звичайно, якби в мене була донечка, то я, мабуть, більше б розумівся на принцесах і на щасливих закоханнях. А в мене хлопчачий досвід – у ньому все якось інакше. Але в багатьох моїх книжках є епізоди про кохання. Наприклад, у «Лізі та її снах» чи в «Казках Туманного Альбіону». Або «Снігова Королева», «Білосніжка»... У книжці «100 казок» ніжних історій - море... Гм, але в чистому вигляді про кохання, може, й нема. Це велика прогалина! Це - катастрофа! Треба негайно виправляти ситуацію!.. Дякую за поштовх.
— А чи багато у вас, знавця, улюблених казок?
— Улюблена - це та, над якою працюєш на даний момент. Я ж сам записував багато казок. У музичному училищі записував пісні та мелодії. А в університеті, наприклад, порівнював, як змінюється текст через сто років, як та чи інша пісня чи казка допливли до нас. Казки ж народжуються на рівні серця, їхні хвилі ідуть світом і заполонюють тебе. І хоч би де ти жив – ці хвилі часто дуже подібні. Наприклад, у Японії є казка „Вдячна журавка”, а в нас – „Кривенька качечка”. Сюжет майже однаковий. Я був вражений, коли прочитав. Ми з старшим сином, коли він був маленький, навіть виписували, в яких казках зустрічається спільний сюжет. Хтось нашіптує казки людям, очевидно. Але багато залежить і від того, хто записав казку. Можна уявити струмок: він собі пливе, і казка так пливе. І хто її виловить, який рибалка? Чи він її делікатно зловить, чи знищить? Чи він сам вбогу мову має і не зможе переказати те, що зловив… Це дуже важливо. І тому деяким казкам страшенно пощастило. А деяким не пощастило, і вони написані суконною мовою. А казка може причарувати як сюжетом, так і мовою.
— На ваших книжках зазначено: для малят від 2 до 102. Якщо є такий віковий простір, то, звісно, їх можна прочитати і для себе, не тільки для дитини. А чи знаєте ви випадки, коли дитячі книжки змінили життя дорослих?
— У віковому проміжку мої книжки «для всіх малят», тобто для тих, хто може бути дитиною на час перегортання сторінок, може скинути з себе ту полуду, яку суспільство придумало про нього: хто він, що робити повинен і як має поводитись. Я роблю книжки, які б піднімали естетичний рівень, і через них намагаюся виявити своє ставлення до світу. Я б хотів, щоб діти в моїх книжках говорили не так, як професори літератури, а як діти. І коли ми видаємо перекладну літературу, то мусимо ще й створювати дитячі говірки, сленги – і це нелегко з огляду на мовну ситуацію в Україні. Багато російських видавництв відкриває у нас свої філіали, і вони видають книжки такою українською мовою, що краще б уже китайською. Колись до мене прийшов якось лист про книжку „Улюблені вірші”. Здається, з Дніпродзержинська. Люди писали, що завдяки “Улюбленим віршам” вони почали між собою говорити по-українськи. Хтось їм подарував цю книжку і музичну аудіокасетку до неї. І дитятко слухало, потім навчилося цих віршів, і дорослі разом з ним… От це був дуже важливий лист, адже моя книжка таки й справді дещо змінила тим людям погляд на світ. Скажімо, наші книжки російською мовою я продаю в Росії, а в Україні (доки тут така химерна мовна ситуація) я ніколи не видаватиму книжок російською мовою, хоча це може приносити декількамільйонні річні обороти. Але ці гроші мені не печуть і не ваблять. Я вже не раз казав, що всі люблять Україну до глибини душі, але дуже мало тих, хто любить її до глибини кишені... Найважливіше для мене – величезна, можливо, іноді аж маніакальна увага до якості у всього: в малюнку, в тексті, в редагуванні, дизайні, хоча це фінансово й невигідно. Ось, наприклад, книжка „Ліза та її сни” з ілюстраціями знаменитої Євгенії Гапчинської. Щоб зробити напис на обкладинці, працювали три дизайнери. Я витратив дуже багато часу й грошей. Майже два місяці в нас забрав пошук шрифта. Але без цієї деталі книжка так би не сприймалася. А наші „100 казок” малювали сім років! Кому, скажіть, вистачить терпіння і натхнення?! Тому психологічно я боюся розширювати видавництво, бо бачу, що не встигну через себе пропустити всі книжки. Бо кожну з них верстаю й вичитую особисто, остання крапка – моя. Того ж „Гаррі Поттера" ми передруковуємо кожен том мінімум три рази на рік. Цього року вже двічі друкували кожен. І я навіть на кожному друці обкладинки мушу бути присутній, бо інакше буду мати до всіх претензії. А так - тільки до себе. Отакий чортів перфекціоніст, який сам себе замучує. Маю якийсь по-дурному завищений поріг суспільної відповідальності. Дружина підсміюється з мене, бо воно й справді - іноді так хочеться і так чудово бути просто безтурботним Мал-ковичем – малим ковичем, тобто малим ковалем – ковальчуком – “кузнєчіком” – зєльоним аґурєчіком.
ОЛЕНА КИРИЧЕНКО
Досьє
Іван Малкович – відомий український поет. Правда, остання збірка вийшла 1996 року, але вже дав обіцянку, що цього року буде нова. У 1992 році заснував видавництво дитячої літератури „А-ба-ба-га-ла-ма-га”. Високоякісні і високохудожні книжки здобули своє місце на українському ринку, а видавець - заслужений авторитет як в середовищі професіоналів, так і серед маленьких читачів та їхніх батьків. Пан Малкович є співавтором українського перекладу усіх частин "Гаррі Поттера", і цей переклад фахівці вважають кращим від російського. «Покиньте телевізора, комп'ютера і шприц, читайте «Гаррі Поттера і напiвкровний принц» - таким двовіршем у зрозумілому для сучасних дітей стилі припрошував Іван Малкович до нової, шостої книжки про Гаррі Поттера Український переклад з'явився у першій європейській трійці – із Францією та Німеччиною, натомість російський – лише через два місяці. Книжка ”Снігова Королева” наприкінці минулого року стала бестселером у Лондоні. А „Ліза та її сни” – Малковичева історія про дівчинку та знаних у світі художників - да Вінчі, Рафаеля, Пікассо, Далі, Брейгеля і українця Малевича - стала „Книжкою року”.
Автор Кириченко
