у цьому розділі: |
Іван Малкович: «Була в мене одна предивна історія, яка почалася, власне, десь за добрих півроку до свого початку...»
— Яку подію в своєму житті ви вважаєте найяскравішою?
І.М.: Найяскравішим і найказковішим у моєму житті було, звісно, дитинство. Постійне очікування дива було пов’язане з приходом сакральних для гуцульського хлопчика свят. Особливе тремтіння викликало свято Маланки, хоч його і суворо забороняли. На Меланку можна було переодягтися й бути невпізнаваним; з’являлося якесь щемке й дивовижне відчуття свободи. Малим я страшенно боявся чорта, який був обвішаний важезними дзвониками. Цілий день страшно було вийти з хати, бо він тебе міг зненацька заскочити. Коли приходила під хату Маланка, я замикався на всі замки. Мама казала: “Не бійся, Йванку, подивися у вікно – вони тобі нічого не зроблять. А я (з-під стола чи з-під лави) казав: “Я не боюся, я лиш не хочу їх видіти!...” Коли я виріс, то й сам ходив “у Маланку”, навіть привів її до Києва – уже пару літ разом з Бенюком, Бурмакою, Чубаєм, Скрябіним, Просккурнею, Жданкіним , Середою – ми прелюбо маланкуємо. І я перебираюся на чорта – вочевидь, у такий спосіб переборюю свої дитячі старахи...
Але кульмінаційним моментом дитячого життя було свято Миколая. Це взагалі, мабуть, найочікуваніша мить, до якої готуєшся цілий рік. До нашої хати завжди приходив Миколай. Він, до речі, й зараз постійно приходить – щороку протягом сорока з хвостиком років!. На це свято в нас збиралися дорослі й діти десь із третини села. Якось, дорослішаючи, я помітив, що за тиждень до Миколая наша комора чомусь замикалася. І неодмінно десь губився ключик від неї. Саме очікування Миколая було справжнім дивом, до якого треба було належним чином підготуватися: вивчити віршика або прочитати молитву, а, окрім того, цілий рік бути чемним і слухняним. І ось, коли в хаті збиралося 5-6 десятків дітей, починалося “отеатралізовування” свята: хтось заходив до нас і сповіщав, що бачив, як Миколай над Березовом опускався на срібних поворозках з неба. Згодом хтось його бачив коло Стиблички - то наша дальня сусідка. Тоді коло Параски Семенової - це через три хати, тоді коло Янчика – це вже наш перший сусід. І в ту мить у хаті западала мертва тиша, всі дітки вмовкали – навіть через роки мені чутно, як б’ються їхні золоті сердечка. І ось під вікном - дзвінок. Тебе огортає страх, але то якийсь святобливий, побожний страх, адже ти знаєш, що Миколай добрий, він спустився з неба для того, щоб тебе привітати. Я в нього вірив абсолютно, бо Миколай чомусь завжди достеменно знав про мене все — усі мої гарні й погані вчинки. Аби це все бачити, він неодмінно мав жити на небі. А ще він видавався мені дуже рідним. Не знаю, що б то означало, але перед самим приходом Миколая мій тато спішно збирався до Коломиї домовлятися за фургони - у нас був величезний сад, і тато цими фурами возив наші яблука аж до Сибіру. А коли тато з тої Коломиї повертався, вже після відходу Миколая, то ми з сестрою з часом почали завважувати на його щоках дві продовгасті червоні смужки - а Миколай мав, до речі, розкішну підв’язну бороду...
– Як ви ставитеся до того, що багато сучасних дітей не знають, хто такий Миколай, бо виростали із Дідом Морозом?
– І.М.: Трагедії з цього робити не треба. Потрібно розуміти, що Російська імперія, а потім і радянська влада, витісняли все українське, от всі й забули Миколая. Але я вважаю, що Дід Мороз – це теж гарний, позитивний персонаж. Не треба говорити, що він поганий. Для більшості людей в Україні це той чарівник, який несе дарунки. Щодо Снігуроньки, то вона – суто російський винахід і, як на мене, просто смішний і зайвий персонаж.
– Якщо взяти три казкові істоти – Діда Мороза, Святого Миколая і Санта Клауса, то на чиєму боці перевага?
– І.М.: Миколай, як на мене, має ту перевагу, що він приходить з неба. І бачить усе саме звідтіля. А з неба видно геть чисто все. А дід Мороз – він з лісу, і кут зору в нього менший. Тому для мене гостинці Миколая, безперечно, мають певний небесний присмак. До мене, зрештою, ніколи не приходив Дід Мороз, бо я виріс в Карпатах, і Дід Мороз – був просто героєм шкільної забави.
– А Санта Клаус?
– І.М.: Ну, Санта Клаус – Клаус – Миклаус, Миколка – це той самий Миколай, але комерціалізований. На жаль, так трапилося, що ми бачимо його напідпитку, а Святий Миколай поки що не втратив своєї святості. І якщо ми будемо розповідати щось таке хороше дітям про нього, це стане запорукою того, що він не перетвориться на рядового американського комерційного персонажа...
– Різдво у родині Малковичів, певно, найшанованіше свято? Святу вечерю хто у вас готує?
– І.М.: Ярина, звичайно. Вона готує 12 страв. А я готую лише одну страву, але найголовнішу — кутю. І кутю не просту, а о семи чи о п’яти медах – це вже як у мене виходить. Ще я називаю її соборною, бо ті меди - зі всіх куточків України, їх назбирали бджоли з квіточок по всій Україні, тому вона й соборна. Це мій власний винахід.
– А рецептом можете поділитися?
– І.М.: О, з радістю! По-перше, замочуєте на ніч пшеницю в холодній воді. Вдосвіта варите на легенькому вогні, помішуючи десь години чотири, поки пшениця не віддасть свого солоду. Бо чомусь люди думають, що пшениця має бути тверда, і що це якась проскура, ритуальна їжа, яку можна з’їсти тільки півложечки. Вони, на жаль, не знають, що кутя – це дуже смачно. Коли зварили, обов’язково частину пшениці залишіть – вона може вам придатися для того, щоб потім урівноважити всі компоненти. Ви ж можете додати забагато меду чи цукру. Я завжди собі роблю такий запас, бо готую кутю раз на рік і може з чимось переборщити... Потім беремо мак. Раніше його терли в макітрі, але це дуже тяжка, марудна робота, тому зараз часто використовують побутову техніку. Але тертий вручну мак, звичайно, смачніший. Тут можна порадити молодим дівчатам, щоб не облизували макогін, бо тоді чоловік буде лисий. (Показує на себе).
– Що, прикмета здійснюється?
– І.М.: На 100 відсотків! Моя дружина дуже любила облизувати макогін – то тепер собі й має... Коли мак помололи, запарюємо його в окропі десь на хвилин 15. Бажано, щоб він увібрав усю воду. Тоді беріть горіхи – їх треба трошки порізати, а трошки можнеа й помолоти.
– А цукру скільки треба додавати до куті?
– І.М.: Кутя вариться раз на рік. Тому, хоч цукор і некорисний продукт, але до куті його шкодувати не треба. Кутя має бути дуже солодка. Після цукру додаємо мед. Серед медів обов’язково купую трошечки гречаного, бо він додає спеціального смаку. А з решти медів - найкращі акаційові – вони не алергенні, тому ні для кого не буде шкоди. Коли додаєте мед, пригадуйте приказку «Не передай куті меду». Якщо вже так сталося – у вас є той запас пшениці, про який я казав перед цим. Потім усе добре перемішуєте і кутя готова. А знаєте, що треба їсти після куті?
– Можливо, пити узвар?
– І.М.: Ні, треба їсти маринований оселедець з цибулькою. Кутя дуже солодка, тому поєднання таких різних смаків створює особливе багатство смаку! Далі їсте борщ із вушками - це такі варенички з білими грибами. А потім уже можна куштувати і вареники, і все інше. Бо коли ви їсте ці три страви саме в такому порядку – оце і є шаленство смаку, неймовірна розкіш!..
— І наостанок, я кілька разів чула про незвичайну історію вашого знаймства з Яриною...
— І.М.: О, так, була в мене одна така предивна історія, яка почалася, власне, десь за добрих півроку до свого початку... Коли я перебував на поетичному святі у Грузії, в моєму обійсті в Карпатах гостювала моя майбутня дружина — киянка. Ми тоді ще навіть не здогадувалися про існування одне одного, але, мабуть, ХТОСЬ ще задовго до нашого знайомства вирішив нас звести докупи. Вона — випускниця музичної одинадцятирічки — перебувала тоді на розкопках, а позаяк мій рідний дядько — відомий історик і археолог, то чи не всі подібні карпатські експедиції він завозив до нас, і моя мама — рідкісного таланту кулінар — радо пригощала цілі автобуси «археологів». Професорка пані Лариса Крушельницька — керівник експедиції — оповідала мамі про експедиційні пригоди і, між іншим, повідомила, що з ними, львів'янами, є одна учениця з Києва — дуже гарна дівчина, але коли всі копають в одному місці, то вона обов'язково хоче копати в іншому; коли всі п'ють чай — вона, звичайно ж, вимагає кави і т. д... Це й була, як ми з'ясували значно пізніше, моя майбутня дружина Ярина...
А зустрілися й познайомилися ми з нею також у дивовижний спосіб. У вісімдесяті роки в книгарні «Поезія» (біля нинішнього Майдану) регулярно влаштовувалися поетичні вечори. Пам'ятаю, що того вечора вірші читала Оксана Забужко. Раптом я побачив неймовірної вроди дівчину у високій червоній шапочці, яка, обіруч пригорнувши скрипковий футляр, зіпнулася навшпиньки і когось виглядала. Поет Петро Осадчук, який стояв біля мене, порадив, щоб я підписав незнайомці книжку — в мене перед тим вийшла перша збірка поезій «Білий камінь» і я, на щастя, мав при собі один непідписаний примірник. Я почав під його диктування писати якусь безглузду присвяту, закреслював і писав знову. Врешті він вихопив у мене книжку і відніс дівчині. Все. Кінець історії, бо я ж не відважувався навіть до неї наблизитися. А вона просто зайшла погрітися, ідучи з однокласницями на концерт до філармонії. Перед входом у залу була виставка якогось художника, і дівчина розглядала картини. Поетичний вечір уже майже закінчився, до нас підійшли В'ячеслав Брюховецький (нинішній президент Могилянки) і літературознавець Штонь — Осадчук розказує їм про моє захоплення. Брюховецький радить усілякі премудрі способи знайомства, а Штонь просто хапає мене за лікоть, тягне до дівчини і починає нас велемовно знайомити. Мені було 24 — наче й не зелений юнак, але слова сказати не міг. Прийшов до тями лише тоді, коли вона відповіла щось українською. А в Києві на той час від гарної дівчини, та ще скрипальки, почути українську мову було просто нереально. «То ви говорите українською?!» — голосно «ошелешуємось» ми зі Штонем. «Мене ще й звати Ярина», — відповідає вона, і я внутрішньо ледь не непритомнію. Це ж неймовірно — Київ, «Поезія», юна дівчина фантастичної вроди, її українська мова, її ім'я — Ярина...
Я пішов з дівчатами до філармонії. Біда в тім, що її однокласниці сприймали мене аки ветхого дідугана — давалася взнаки різниця у шість років. Одна з них (яка згодом була дружкою на нашому весiллі) після концерту навіть суворо забороняла Ярині, щоб я проводжав її додому. Але ж Ярина, як вам уже відомо, все робить навпаки... Отож упродовж року ми час від часу зустрічалися. Я навіть не назвав би це романом. Ярина приносила мені якісь портрети Леонардо да Вінчі, кажучи, що я їй його нагадую (?!). Новий рік ми зустрічали в різних компаніях, і я прийшов додому аж під ранок. Тільки зібрався лягати, коли ж у двері хтось дзвонить — це було першого січня 1986 року. Відчиняю — на порозі Ярина. Вона з однокласниками зустрічала Новий рік недалеко від мого помешкання і по дорозі на перше метро чомусь вирішила завітати до мене з новорічним засіванням, з пшеницею. Отже вона подзвонила в мої двері, і відтоді ми з нею ніколи не розлучаємось...».
