у цьому розділі: |
Як радіти життю
Катя Штанко теж десь зізнається, що в неї з цими істотами такий зв'язок із дитинства. І добре, що їй нарешті вдалося побороти дитячу психотравму після того, як вчителька назвала її нездарою, і написати вже в віці прекрасному й зрілому першу велику книжку. Про драконів і людей. Авторка пояснює цей прорив крізь комплекси ще й тим, що як ілюстраторка, котрою вона насправді все життя є, і котра постійно терпіла велике бажання дати поради авторам, яких вона ілюструвала, — не витерпіла одного разу й вирішила написати все сама. Хочеш щось змінити навколо себе — зміни. Мені подобається таке гасло. І такі люди.
Щось в Катерині є мені трохи подібне до Джоан Роулінг. І в її книжці — багато саме того магічного світу, який найбільше вабить і малих, і дорослих дітей саме через те, що він — поряд, у щоденному житті, І ми завжди в це віримо. І віра самої авторки в той чудесний світ — щира, природня, а тому все, про що вона розповіла в книжці, — звучить ненатужно, швів на конструкції її світу не видно, бо вона не вигадує нічого, а бачить. В її тексті немає дорослого загравання з малим читачем, «зробленості» й очевидної дидактичності, з якою старші люди пишуть повчальні казки для дітей. Але в «Драконах» є багато й знань, які можна вхопити «по дорозі» — відійшовши за посиланням кудись в енциклопедію, в іншу книжку чи в гугл. І теж — так, як це з нами буває, коли біжучи, зазираєш в інтернет, дізнатись пояснення.
Герой Каті живе тут і зараз — він просто «бачить» інше, звісно, що це сталося через поїдання синьої груші (як у давніх казках — коли то води якоїсь особливої вип'єш, то не в таке дзеркало глянеш чи чудні черевики вдягнеш — варіантів відомо незліченно).
Він летить у Крим, де авторка народилася й за яким сьогодні особливо сумує — а ми з нею. Михась свідомий своїх людських обов'язків герой — він бере на себе відповідальність за всіх, кого приручив, за малого брата, маму й тата, за всі свої експерименти й вчинки. І це дуже приємна риса позитивного героя, що не лише викликає симпатію — а й запалює бажанням бачити світ так, як давно й сам це любив, а лише шукав підтримки від ще когось. Цей світ загадковий і прекрасний, якщо не жити його, як тупий магл.
Мене не засмучують якісь дрібні недомовки — на кшталт, звідки у зустрінутого мажора, спадкоємця баронів Олелька Пихача, теж взявся раптом пес — дракон Спайк… Ну, це так природньо — просто взявся, загадковий світ інколи й не варто намагатися пояснити до коми й до крапки. Інакше все в ньому буде пояснено й розкрито.
В цій книжці все захопливо й до місця. Вона писана гарною й легкою мовою.
Ілюстрації також тут мають нову іпостась — вперше Катерина Штанко не таїла в душі невдоволення автором, а малювала без дискусій.
А ще важливо, читаючи цю книжку дитині чи собі перед сном, й позираючи на повний місяць за вікном, тішитися знову й знову тим фактом, що життя є й на Місяці, й на Сонці, і любов є там і тут, і домовик Домінус Варгус (а в мене, наприклад, Хо) з-під ліжка підслуховує, і що він завжди поруч — береже нас, хоч і свариться, що такі безтолкові буваємо, і може заховати окуляри.
