page:Художники

Козак Кость Лавро малює героїв народних казок

Кожен із шанувальників «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», мабуть, має свою історію знайомства з цим видавництвом і його головним художником Костем Лавром, який ілюстрував «Дитяче Євангеліє», «Котика та півника», «Абетку», «Пана Коцького», «Козака Петра Мамаригу», частково «Улюблені вірші» (і за цей доробок представлений на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка). У мене — своя.

Я одна з багатьох шанувальників творчості Вінграновського. І особливо мені подобаються його вірші для дітей. Уявіть мою радість, коли друзі подарували маленьку книжечку з одним із найкращих українських віршиків для малечі «Ішов кіт через лід». Але розгорнувши цей презент, розчарувалася — зображений тут кіт виявився якимось приблудою, а не милим звірятком, якого вигадав Вінграновський. Тож книжку «Козак Петро Мамарига» з віршами і оповіданнями поета брала у руки з певним острахом — а раптом і її населяють якісь випадкові персонажі. Проте хвилювалася даремно: у всій красі, настовбурчивши завзяті вуса, зі сторінки поглядав «мій» кіт.

Та не тільки я впізнала «чорнолапа». Його помітив сам Вінграновський ще у 1995 році в «Улюблених віршах». Захоплений тим, що художнику так точно і з душею вдалося відтворити цього «бриська», він попросив Костя Лавра проілюструвати ще кілька творів. Так з’явився «Козак Петро Мамарига». Є у цієї книжки іще один секрет — козака пан Кость змальовував із себе, наділивши його не так своїм обличчям (хоча знайомі зауважують, що спільні риси «проглядаються»), як внутрішнім світом — такий собі характерник, утік від небезпеки, сховався в озері, дихає через очеретинку і при цьому посміхається. Художник жартує, що коли він поринає у роботу, то теж відсторонюється від усього, а роль соломинки відіграє телевізор чи магнітофон, які створюють своєрідний фон. Мамарига близький душі художника ще й тому, що «земляк». А ще Лавро хоче намалювати ілюстрації до «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя.

А земляки вони тому, що, хоча світ Божий Кость Лавро побачив у Броварах, мати його походить з Диканьки, а батько — з Кобеляк, де й літував майбутній геній (а саме так його називають у листах, які щодня надходять у видавництво) до 17 років. Тут хлопчина вбирав у себе тишу і красу села, навіть із сусідськими дітьми не дуже й водився. Запеклий футболіст, капітан збірної школи з волейболу раптом перетворювався на сором’язливого відлюдька і товаришував із... жабами. Набравши повний ківш води, напускав туди пуголовків і спостерігав, як у них з’являються лапки, потім зникають хвости. Зараз десь, приміром, на Десні, дорослому Костю Лавру нагадує про дитячі університети саме кумкання шкряботушок. Олівець у руки взяв ще змалечку — дуже вже подобалися чорно-білі ілюстрації «Українських народних казок». Звідти з великим завзяттям зрисовувалися вовчики-братики та лисички-сестрички. (От добре було б, якби мої книжки теж у когось пробудили любов до цієї справи, а потім, дивись, і новий талант виросте, мріє художник сьогодні.) Одного разу батько показав «доробок» сина вчительці, що жила поруч, а та, в захопленні від малюнків, допомогла Костеві підготуватися до вступу у Республіканську художню школу. Потім були армія, інститут і робота на посаді художнього редактора у журналі «Барвінок», два роки у «Дніпрі» (багато-багато обкладинок та ілюстрацій до книжок різних авторів), і співпраця у журналі «Соняшник», знайомство з Іваном Малковичем, який заснував видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». От тут, можна сказати, і народився художник Кость Лавро такий, яким ми знаємо його сьогодні.

Cаме з цього видавництва, вважає Лавро, почалася нова епоха оформлення дитячих книжок з більш майстерним і відповідальним підходом до них. Чомусь у  нас був стереотип, що дитяча ілюстрація — це щось другорядне і займаються цим другорядні художники. А справа тут значно серйозніша: дорослі щось беруть з картини залежно від своїх уподобань та виховання, а маля не має ще свого смаку і часто саме від ілюстрацій до книжок, на яких її виховують, залежить, яким буде світосприйняття у цієї дитини. Хоча соціологічних досліджень у видавництві не проводили, проте за тими листами, які надходять уже лантухами, можна сміливо стверджувати: немає кращого засобу навчити дитину читати і полюбити книжку, як подарувати їй «фірмове диво». Навіть син самого Костя Лавра вивчив абетку за «Улюбленими віршами», хоча до цього більше полюбляв проводити час біля магнітофона чи телевізора. Практично за тиждень хлопчина прикипів до книжки. На Книжковому ярмарку у Москві (в якому брали участь понад дві тисячі видавництв з усього світу), що відбувся восени минулого року, росіяни шикувалися у кілометрові черги, щоб придбати видання незнайомою мовою, проте з такими малюнками! «Ми запросили презентувати нашу продукцію дівчину-москвичку, батьки якої походять з України. І от вона призналася, що після того, як побачила наші книжки, почала вперше пишатися, що вона українка», — розповів пан Кость.

— Росія, за всіх своїх величезних тиражів, не має таких красивих книжок, як у нас. Найпопулярніший прийом, яким користуються наші північні сусіди, такий: видають книжку з привабливою обкладинкою якогось високопрофесійного художника, а відкриваєш її — всередині справжній мотлох. Тому я тихенько підсміювався, коли гонорові російські критики з пихою брали наші книжки, а потім з величезним здивуванням гарячково гортали ту ж «Абетку», де кожна ілюстрація годиться на палітурку. Найбільшим злом, від якого потерпають наші діти, пан Кость вважає справжню зливу українсько-російських видань. Окрім того, що частенько у них українська кульгає на обидві ноги, дітлахам пропонують вивчати букви за ілюстраціями, на яких зображені ведмеді, що ходять в лаптях, та чоловіки зі здоровенними бородами і сорочками навипуск, які майструють хату-зруб. Спотворюється російський лубок, а маленькій людині, яка звертає увагу не так на текст, як на малюнок, насаджують іншу, чужу культуру. Ще художник завзятий противник кічу — книжечок із солодкуватими білочками, зайчиками, паровозиками, метеликами, яких ілюстратори мовби трафаретом переносять з одних видань до інших.

До своїх малюнків Кость Лавро дуже суворий. Ескіз до казки може народитися в голові за якусь мить, але на папір він переноситься старанно, можна навіть сказати, з математичною увагою до кожного міліметра зображення. Він жартує, що діти — найвимогливіша аудиторія і одразу ж помічають (а краще сказати, просто перегорнуть сторінку або відкладуть книжку убік), коли той же заєць намальований нашвидкуруч і недбало. Тому шлях будь-якого звіра (а найчастіше художник малює саме звірів) з голови до кінчика пензля лежить через серце. От тут, мабуть, і приховано секрет Костя Лавра. Хоча він стверджує, що талант — це 99  відсотків наполегливої праці і лише один відсоток Божого дару. Але як же тоді пояснити появу гарних полотен, які дивують своїми деталями й фантазією і водночас абсолютно не зачіпають душі, не залишаються в пам’яті. Закордонні спеціалісти провели спеціальний експеримент і отримали вражаючі результати — жоден із всесвітньо відомих героїв мультиків Діснея не сниться дітям! А відвідують у царстві Морфея маленьких французів, англійців, іспанців персонажі їхніх народних казок, які плекалися тим народом і є уособленням найкращих рис національного характеру. Тому котик і півник з однойменної української казки, яку ілюстрував Лавро, є пострілом у десятку, можна навіть сказати, що українськими архетипами цих звірів. Тепер вже просто неможливо уявити, що вони могли б виглядати інакше. Недарма ж саме на цю казку одне з найбільших американських книжкових видавництв «Альфред Кнопф» накинуло оком і викупило права, розтиражувавши наших домашніх улюбленців до 30 тисяч. Американський варіант цієї книжки побачили швейцарці та норвежці і теж захотіли потішити своїх дітей цим дивом. Що й казати, якщо навіть японці зважилися на подібний крок. А французи, не довго думаючи, замовили Костю Лавру серію малюнків для дитячого журналу. Коли ж побачили, яким шаленим попитом користується цей часопис, випустили цю казку окремою книжкою. Її героїв пан Кость малював з притаманною йому сердечністю, а вирядив в український одяг. Тепер закордонні видавці мало не в чергу стають, щоб замовити ілюстрації в українського художника, але доводиться довгенько чекати, бо у нього обмаль часу — зараз кипить робота над великою книжкою «100 казок», яка готується у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», а також над новою книжкою Вінграновського «Сіроманець». Хоча Кость Лавро й запевняє, що ніколи не залишить дитячу ілюстрацію, надто міцно припала вона до душі, проте любить помріяти, як із задоволенням допоміг би якомусь талановитому режисеру (у ролі художника) зняти хороший історичний фільм із «західними» спецефектами і притаманною українському класичному кіно образністю. А ще у завзятого автомобіліста поміж ескізами звірят іноді з’являється на папері «силует» легкового автомобіля. І якби у нашій країні була б добре розвинена ця галузь, то й не знати, чи став би пан Кость дитячим художником...