Степан Руданський (1834 — 1873)

Степан Руданський (6.01.1834, Хомутинці на Поділлі — 3.05.1873, Ялта) — видатний український поет, автор знаменитих «Співомовок» — однієї з найважливіших і найулюбленіших книжок чи не кожної української родини.

«Його вроджений хист був настільки органічний і потужний, а мова така природна і легка у викладі, що за один день (чи ніч) цей 22—24-річний студент писав з десяток уже класичних на сьогодні співомовок. На жаль, таке його поетичне моцартіанство тривало не більше п’яти років. Наче якийсь розсміяний Орфей запоями диктував йому свої щонайвеселіші поетичні придабашки... А в одній з своїх ліричних поезій Вінок Руданський, як любив він себе називати на зовсім уже український лад, за 130 років до Чорнобиля написав такі рядки: «І димить чорнобиль, заким запалає, І вічную пам’ять Божий птах співає...» (І.Малкович)

Народився Степан Руданський у Хомутинцях Вінницького повіту в родині сільського священика. З 1841 по 1849 рік навчався в Шаргородській бурсі, потім блискуче закінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію і зібрався вступати до Петербурзької духовної академії. Але приїхавши в Петербург, він, усупереч батьковій волі, подає заяву не до духовної, а до медико-хірургічної академії, що досягла на ту пору свого особливого розквіту. Вступ до медичної академії означав цілковитий розрив з батьком, який одразу позбавив колись улюбленого сина матеріальної підтримки.

Втім, юного поповича зарахувати студентом не могли, бо він належав до духовного стану, тож Руданський став вільним слухачем. Лише навесні 1856 р. святійший синод задовольнив клопотання юнака про вихід з духовного стану, а восени Подільська консисторія видала йому відповідне свідоцтво. Після цього Степан Руданський став повноправним студентом, почав одержувати скромну стипендію, якої, правда, не вистачало навіть на харчі. Приватне вчителювання мало що давало, тож у «поганім Петрополю» у «мокрій столиці» він жив надголодь. Гнилий клімат і виснажлива праця спричинили захворювання на туберкульоз (сухоти), яке 1860 року ледь не скінчилося фатально.

На петербурзький період життя Руданського саме й припадає розквіт його поетичної творчості. Характерно, що батько поета дуже не хотів, щоб його син писав українською. «Если хочеш написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, или лучше ничего не пиши!» — так передав поет зміст батькового напучування в листі до брата Григорія.

Закінчивши академію, поет отримав призначення до Ялти на посаду міського лікаря — тамтешній клімат був сприятливим для хворих на сухоти. Молодий лікар самовіддано поринає у роботу. Він поєднував обов'язки міського лікаря, завідуючого лікарнею, лікаря в алупкінських маєтках Воронцова, карантинного лікаря в порту і навіть лікаря Ялтинського повіту. Міську бідноту він лікував безплатно.

Хтось інший на посаді карантинного лікаря жив би, як у Бога за пазухою, — адже купці постійно намагалися упхати хабара за поблажливість до неякісного товару. Але Руданський на таке не зголошувався. Молодого лікаря ялтинці любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Про громадський авторитет лікаря свідчило й обрання його в 1869 році почесним мировим суддею сімферопольсько-ялтинської мирової округи.

Але особисте життя Руданського не складалося. Їдучи до Петербурга він залишив в Україні перше своє кохання — Марію Княгинецьку, якій і адресувалася широко відома й досі пісня «Повій, вітре, на Вкраїну». Врешті-решт у Ялті він зійшовся з багатодітною вдовою Явдохою Широкою, яка народила йому сина й дочку.

Дрібні громадські клопоти, постійні сутички з ялтинськими спекулянтами й контрабандистами, губернською бюрократією і титулованими пройдисвітами понад десять років отруювали поетові життя.

Ці сутички набули особливою гостроти, коли влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, і Руданський з обов'язку карантинного лікаря та постійного члена санітарної комісії міста взявся винищувати з профілактичною метою джерела інфекції. Під час цієї непосильної боротьби Руданський сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої його недуги — туберкульозу. 3 травня 1873 року на тридцять дев'ятому році життя поета не стало.

Щодо самої творчості, то в першому числі журналу «Основа» (1961) було оприлюднено поезії Степана Руданського «Гей, бики» та «Повій, вітре, на Вкраїну». Ця публікація несподівано викликала бурхливу негативну реакцію П.Куліша. Прохолодно поставився до публікації й Микола Костомаров.

А ще раніше, 1859 р., російський тижневик «Русский мир» оприлюднив його твори «Лошак», «Засідатель», «Варенікі» і «Чи високо до неба», а «Искра» видрукувала серію «Малороссийских анекдотов».

Страждаючи від лютого безгрошів'я, студент-медик склав поетичну збірку, яку потім надіслав до київського цензурного комітету. Відповідь була негативна. Тоді молодий літератор зібрав нову поетичну збірку, подав її до петербурзького цензурного комітету, не сподіваючись на успіх, але влітку 1961 р. отримав дозвіл на друкування. На жаль, видавця, готового витратити гроші на видання невідомого поета, не знайшлося, і Степан Руданський, виїхавши на роботу до Ялти, облишив свої наміри видати книжку.

Натомість він власноруч написав три книжечки: дві — «Співомовки козака Вінка Руданського», в одній з яких умістив вірші «з 1851 року до 1857», а в другій — за «1857, 1858 і 1859» роки. Третя мала назву «Співомовки Вінка Руданського, 1859—1860. Петропіль». (Вінок — це переклад давньогрецького ймення Стефанос.)

Оселившись у Ялті, Руданський майже не мав часу для творчості. Там він здебільшого перекладав — інтерпретував Гомерову «Іліаду», «Батрахоміомахію» («Війну жаб із мишами») та ін. Проте преклади також не друкувалися, до того ж наспів горезвісний Валуєвський циркуляр 1863 року. За таких умов поет, замучений сухотами, доносами купців, побутовими клопотами, зовсім припинив літературну роботу.

І лише після смерті Степана Руданського, стараннями Олени Пчілки, Івана Франка, а найбільше — завдяки його геніальним співомовкам, ім’я поета посіло належне місце у пантеоні найвидатніших українських митців.

В «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ»:

• «Улюблені вірші», 1994—2008
• «Співомовки козака Вінка Руданського», 2008