у цьому розділі: |
// Оголошення
Пам’яті Людмили Малкович
Сьогодні відійшла у вічність Людмила Малкович (1967—2011).
Людмила Малкович ніколи не афішувала себе як поета, ніколи не входила до жодних поетичних угруповань, хоча волею долі й перебувала у гущині «поетичного рою».
Вона просто навчала діток рідної літератури і писала свої тихі, «як антонівка в саду», вірші.
Ось деякі з них:
ЛЮДМИЛА МАЛКОВИЧ
Уже ніхто не скаже ані слова,
хоч конче треба, бо вінки кладуть.
У падолисті смутку воскрешЕний
твій образ і твій дух.
Десь впАде сніг,
а тут його не треба,
десь дощ впадЕ,
а тут йому чого?..
Надходить смерть,
як наречена:
поклала косу,
йде в танок.
ІВАНА КУПАЛА
Нам залишИли ніч
без папороті цвіту,
без жодного вінка,
без плАчу і благань.
Пливла ріка,
забута цілим світом.
Заплакала ріка
без жодного вінка.
твої губи ніби листя
молодого лісу
при поцілунку
свіжі
і пахнуть весною
вони
як дитина
що захлинається
від плачу
НАРОДЖЕННЯ
Вмирає день у ніч.
Місяць на небі.
Сльоза на щоці.
Біль світиться німбом.
Падають зорі.
Тривога.
Моє лоно дихає без мене.
Прірва у світ життя.
Тільки сльоза на щоці.
Дитя на руці.
Хтось порізав тіло ніжне восени,
а дощі, як ті вовки, падали.
Хтось порізав тіло ніжне взимі,
а сніги рану припорошували.
Хтось порізав тіло ніжне навесні —
трави густо-густо зацвіли.
Хтось порізав тіло ніжне,
а рубці калинові залишилися.
прилітає з поля веселість
обдерте лахміття
зшиває піснями
які заховала
в ягоди червоної калини
і співає із ними
а я в чистім полі
на березу сіла
веселосте моя
де ж ти ся поділа
зникну,
загублюся,
пропаду
тільки голос
візьму
і запалю
і грітиму
себе
я помру
як помирає
лист осені
пізно
і
тихо
все життя
як засушена ружа
як скошена трава
що завжди виростає
життя тихе
як антонівка в саду
моїй зірці
дуже самотньо
їй хотілося
давно впасти
я молитву
їй посилаю
Хтось ґречно цілує нам руку,
прицмокує, ніби солодке вино,
надпиває,
шепоче у вухо:
«О Панно моя, не плач…»
А потім немає ні звуку,
ні ґречного поцілунку,
лиш Панни
плач.
Із презентації збірки Людмили Малкович «Свічка зі снігу»
ІВАН МАЛКОВИЧ
ХОВАНКА
Сестрі
Злови мені маленьку жабку,
дай їй стрілу травички в лапку —
хай не боїться… Втім, я й так
згадав дитинство — як ми грались
у хованки, і як лякались
криничних жабок, а ще — як
ти заховалася в криницю,
і я тебе, мов котик кицю,
урятував таки… Та все ж,
найкраща схованка — долоні,
худі, замурзані, солоні…
Сховаюся — і не знайдеш…
Як вельми сумно нам одначе:
не схований — ніхто й не бачить,
сховаєшся — побачать всі.
Я так не граюся, тим паче,
що скрекекекає і плаче
бульката жабка в лопусі.
лютий 1992
Сестрі
знаєш
у дитинстві
був я відважніший
боявся тільки
легкового бусика без вікон
казали що цигани
викрадають ним дітей
пам'ятаєш як такий бусик
спинився коло голинських
і ми з тобою
півдня дрижали
у замкненій хаті
більше нічого я не боявся
ох і втікав би тоді від мене
цей рак-неборак
що нині мучить тебе —
прутом граблями штахетами
гнав би я його від тебе
не те що тепер
«от я його вижену» — думаю
і не можу
відступаю
як той вовчик-братик
з ведмедем
засмучений
стою недалечко
ти тримаєш
у білих руках
свою запалену свічку зі снігу
а я незграбно
захищаю її
від вітру
потойбічного
лютий 2011
