у цьому розділі: |
// Оголошення
Пам’ять про Антóся Малковича
Це мій тато. Бог наділив його рідкісним даром — любити людей і бути любленим людьми. Окрім того його дуже любили діти — свої й сусідські. Тато вічно з ними жартував. Майже 50 років він грав у березівському сільському самодіяльному театрику. Сам писав і читав зі сцени гуморески (у нашій околиці він набагато знаніший поет, ніж я; його книжечка «Пасічникові пригоди» вийшла невеличким накладом років з десять тому). Його дотепні надвечірні березівські оповідки зачаровували моїх численних друзів — поетів, музикантів, художників, журналістів... Рік-у-рік увечері 18 грудня (і так понад 40 років) до нашої березівської хатини збиралося море діточок, бо саме туди сходив з неба святий Миколай — сивобородий, у довгій золотавій киреї, з хрестом у руці — і роздавав дітям небесні дарунки. Не знаю чому, але той святий Миколай чомусь навдивовижу був подібний до мого тата... Тато був людиною сильної віри — щирої і глибокої, без облеслих розумувань і повчань; він часто згадував свою бабу Анну, яка могла молитися по 5—6 годин, бо чимало людей просили, щоб саме вона помолилася і за їхніх рідних... У 76 років на нашому обійсті у Нижньому Березові тато власними руками створив музей старожитностей. Його екскурсії були неповторні — дотепні і майже казкові. Він був пасічник і скромний невтомний сільський трудівник. Він навчив мене лікуватися працею. Без нього не було б на світі багатьох гарних речей, зокрема й «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ»... Він народився 27 лютого 1932 року. Сьогодні — 18 травня — його не стало. Вічная пам’ять, дорогий татусю.
Іван Малкович
«Завжди пам’ятатиму Карпати, сутінки з гасовою лампою та вечерю під яблунями. І всі історії пана Антося. Про Настю, про Перелесника, про кота з чубчиком на містку, про змію в сільраді... Страшні, але до гикавки смішні. Пан Антось перетворював на дітей усіх і всі його любили. Вічна пам’ять. Найщиріші співчуття родині.» Єрко
