// Оголошення

МАЛКОВИЧЕВІ БЕРЕГИ

"Нова пошта" принесла мені нежданий подарунок на час карантину. Книжок Івана Антоновича Малковича взагалі не чекаєш, бо вони виникають зненацька, коли вже, полишивши усі справи на хвильку, -- можна дозволити собі сісти й написати вірш, викашлюючи на долоню власне серце, як суничку з дитинства, якою похлиснувся, вірш, який не давав дихати, а потім і зверстати їх, ці імбирні, пекучі серця, як суниці, "на солімку".

Солодка єркова обкладинка ховає в собі гіркоту як головний післясмак.

Після скрипкових, м'ятно-мускусних піруетів усіх "Вертепчиків", високої, етерної, тонко-кумаринової ноти "Подорожників" та "Ключів", ця гіркота ошелешує. Ні, це не ядуча жовчна гіркота. Це не лимоненова гіркота полину. Цю гіркоту я вже дуже добре знаю: це гіркота води мертвого моря, це гіркота всохлих джерел, це гіркота праху тих ягід, які ти зібрав пвстоліття тому, і знайшов у своїй пам'яті, й необережно скуштував ізнову...

Це справжній смак часу.

На солімці -- óбрази тих, кого вже немає, попіл зотлілих корон руських князів, порох з порожньго ярославового саркофагу, полущені порожні шкаралущі, штабелі вкраденого лісу дитинства, порожні чаші випитої отрути, що вбила творця, і туги, -- туги, завислої між НЕ -- і -- буттям.

Між двома берегами "Non fui. Sum" і "Fui. Non sum" лежить те, що ми звемо собою і своїм, хоч чи є ми, а чи вже тільки -- були, -- ми й самі достеменно не відаємо.

Малковичеві вірші новітньої доби поступово сповнюються нових ритмів, розмірів та інтонацій, верлибруючи, як спорожніла, безпорідна і безпорадна, розбомблена земля під териконами, вже від вибухів, сповнюючись навічного мовчання чотового, набуваючи несподівано якихось пустельних павз, відгонюючи іржею, мазутом, горілим м'ясом, щоб несподівано прокинутись, обтрусити із себе залишки сну, і притиснути до грудей своє пізнє кохання, а чи спалити зайву гіркоту в тенісній партії з майбутнім: невідворотним і крихітним, як зарплата після відпустки.

Що ж нам лишається на цій короткій дистанції?

А нам лишається -- тільки служіння -- найвищому, що ми маємо ("сервус, мадонно") і оце:

"Обіймімось, -- шепочеш, -- міцніш, бо часи навіжені...
О тремкі милування в лимонних садах забуття,
де збувається все
й забувається, що:
всі обійми скінчéнні.
Зрештою, як і життя."

PS Я й досі у щемному захваті від цих несподіваних віршів, сповнених своїм часом, гіркотним і нерафінованим. Вдячно обіймаю автора і всіх вас!

Валерій Корнєєв