у цьому розділі: |
Лірика замість агітплакату
На зміну дідам-букварям, які відкривалися курчавим путті — Володею Ульяновим, а на літеру «Л» був «Ленін», на «М» — «Москва», а на «С» — повчальне оповідання про любов до праці «Ленін на суботнику», постало абсолютно відв'язне покоління абеток. Серед них були такі, де, наприклад, на літеру «У» могли бути напівукраїнські покручі на кшталт «утюг» чи «узор», а в інших, більш зарозумілих, на «У» — були «українці», на «Ц» — «церква», а на «І» — «Ісус».
Зараз Іван Малкович, пригадуючи перше видання своєї «Української абетки» (1992), з якої наведено останні приклади, усміхається навіть дещо ніяково:
— Перше видання це, загалом-то, була дуже смішна абетка. Але треба розуміти, це була абетка часу.
— А яка ідеологія останнього видання?
— Гарні вірші. І я знаю, що це водночас і правда, і ні. Просто тому, що лірика — це найкраща в світі ідеологія. І як це дивно звучить, але її треба заслужити, повинно щось змінитися в самих людях, щоб стало очевидним, що коли на «Л» немає «Леніна», то на «І» необов'язково мусить бути «Ісус».
У новому виданні й правда нічого такого немає. Її вірші — це вічна дитяча класика. Парадокс полягає в тому, що її треба було видобувати з-під культ-просвіт-нашарувань з наполегливістю археологів. Так на літеру «О» з'явилося ліричне Оленятко (В лісочку на галявці озерце синє є, маленьке оленятко водичку з нього п'є...), на «Ц» дотепна історія про те, як «бородатий цап півдня вчив лічити цапеня», а малий, свята простота, «схрумав математику», на «К» ж — чудовий вірш Платона Воронька «Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг...». Але за усім цим позиція, що аполітичність — це теж політика. Тим паче аполітичність дитячої книжки, тим паче — абетки. Бо ті кліше, які засвоїть дитина одночасно з буквами української абетки — це ніжність, чуйність, дотепність і, може найголовніше, смак, який виявляється не лише у гарно дібраних віршах, але й у чудових ілюстраціях Костя Лавра. Іще — розглядаючи цю книжку, розумієш не тільки те, що дитиною бути цікаво, а й те, що «цікаво» — це норма життя, яке саме від того стає прекрасним. Зізнайтеся, нас цього не вчили.
Є у цієї книжечки, яка, до речі, виходить у рік десятиріччя ухвали «Закону про мови в УРСР» (згідно з яким, нагадаю, саме зараз повинен був би наступити період «повної і остаточної» українізації в Україні), один специфічний адресат. Ті, яких зазвичай назвають «українцями в першому поколінні» — переважно жителі великих міст (як висловлювався мій батько, «жертви русифікації»), які самі, маючи «російськомовне» дитинство, прагнуть, щоб у їхніх дітей рідною мовою все-таки була українська. За всієї щирості такого прагнення, важко утриматися від того, щоб не навчити дитини «Сорока-ворона кашку варіла, дєток корміла...», «А рассказать лі тєбє сказочку про бєлого бичка...» або «В лєсу роділась йолочка...» — того пласту текстів, який давно став «усною» традицією, у тому розумінні, що передається з уст в уста. І навіть знаючи, що це не є власне російські тексти, що мусять бути якісь українські відповідники, але не станеш вчити дитину недолугих перекладів «собствєнного сочінєнія»? З огляду на це, абетка Івана Малковича, у якій і справжня українська «Сорока-білобока на припічку сиділа...», і кумулятивна казочка «Пішов Мартин у Яготин, купив собі телятко...», і пісенька про ялиночку «У лісі, в лісі темному, де ходить хитрий лис...», є не тільки «абеткою літер», а й абеткою текстів.
До речі, створювати українську абетку основних текстів світової культури — це одне з завдань (чи радше, зважаючи на жорсткість умов виживання на українському ринку, надзавдань) «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». У зв'язку з цим з'явилася серія «Перлини світової літератури студентам і школярам», у якій уже вийшли друком чудові українські переклади казок Гофмана та справді сенсаційний «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. Щодо останньої книжки, то саме цьому перекладу в пресі закидали націоналістичні перегини й перекручування оригіналу. Чи не привід повернутися до питання про ідеологічну заангажованість дитячої літератури?
— Мабуть мій прорахунок у тому, — відповідає Іван Малкович, — що я не подав у книжці бодай коротенького післяслова. Тоді б, можливо, не виникало запитань з очевидними відповідями. Хоча я не певен, що, той дописувач, який досить клінічно «уджигнув» мене у тій поважній газеті, прочитав би його, адже він навіть не добачив, що переклад «Тараса Бульби» належить Миколі Садовському, і не прочитав примітки, що при перекладі бралася до уваги перша Гоголева редакція 1835 року. А це якраз суттєво, адже друга редакція 1842 року, попри свою загальну вищу художню довершеність, є, на мою думку, прикладом початку Великої Кон'юнктури в українській літературі.
Після неприхованого глузування Бєлінського і Ко з його «малоросійства», Гоголь у другій редакції «Бульби» значно «виправляється» в їхніх очах. Прикладів з відповідними цитатами не бракує: в уста палаючого на вогні Бульби Гоголь вкладає слова про велич російського царя, хоча, як сам пише, Бульба був сином «тяжкого ХV століття». Отже безстрашний козарлюга ХV віку екстазно бажає величі російському цареві? Поєднання аж занадто «глюкове». Гадаю, якби Бульба ожив, то після таких «своїх» слів він зробив би з Гоголем те саме, що й з Андрієм (власне, що не менш важливо, Гоголь і асоціював себе з ним).
З другої редакції «Бульби» випадає маса прихильних до України зворотів, як-от про повсякчасну потребу українця боронитися «проти трьох різнохарактерних націй». До речі, згаданий дописувач просто не знаходить слів від обурення: «Ну не писал Гоголь (да и не мог писать!) о какой-то необходимости защищать границы от трех разнохарактерных наций...», але саме так, дослівно, Гоголь і написав — прошу заглянути в перше видання «Тараса Бульби»...
Але найобурливішим для дописувача був той момент перекладу, коли українські козаки, гинучи, вигукують довічну славу «Русской земле». Садовський перекладає «Українській землі». Якби перекладачем міг бути я, то, звичайно, переклав би це словосполучення як «Руська земля». Але Садовський свідомо оминає такий очевидний варіант. От не хотів він перекладати «руська земля» і все! Як редактор нового видання, я довго вагався, аж доки не натрапив на посилання Євгена Маланюка на єдиний уцілілий лист Гоголя українською мовою до Б. Залеського, «до земляка дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі». Завважте, один-єдиний раз Гоголь промовляє до нас українською мовою і, звертаючись до близького друга, пише, зокрема, «про славу цілої Козацької Землі». Він не пише ані руської, ані української, а — Козацької (з великої літери)! Отже, після цього я з чистою совістю подав у перекладі «Козацька Земля» і, між іншим, вважаю це непоганою знахідкою.
Я також не поділяю дописувачевого шаленства, коли Садовський абсолютно історично вмотивовано перекладає речення «бурса составляла совершенно отдельный мир: в круг высший, состоявший из польских и русских дворян, они не допускались» як «бурсаки гуртувались в зовсім осібну громаду: до вищого кола, з польських та українських шляхтичів, їм було зась». Якщо брати до уваги ХV (як це зазначає Гоголь) чи нехай і ХVI століття, то про яких російських дворян у Києві могло йтися?..
До речі, саме цим перекладом Садовського був захоплений Євген Маланюк, який вважав його «відреставрацією» українського Гоголя. На початок століття це і справді був непоганий переклад (який, нічого гріха таїти, місцями скидався більше на переспів, тому в таких місцях ми з Євгеном Поповичем старалися наблизити його до оригіналу). На жаль, Садовський не Гоголь, і на сьогодні його переклад не завжди художньо переконливий. Але кращого поки що немає. І наше видання — це радше пропозиція сьогоднішнім літераторам до нового, сучасного перекладу Гоголя, адже окрім конгеніального перекладу Рильського «Ночі проти Різдва» (вміщеного в нашому виданні) мені, за великим рахунком, важко назвати ще бодай один справді достойний переклад. Що й казати, перекладати раннього Гоголя українською — це одне з найскладніших завдань у практиці світового перекладу й один із найсумніших парадоксів нашої літератури.
Є й іще один парадокс, хоча я б не наважилася сказати, що сумний, який піймав поета Івана Малковича. В історії мистецтва трапляються випадки, коли творіння поглинає свого творця, перетворюючись на «текст усього життя». Таким текстом для Івана Малковича стала українська абетка, праця над якою фактично не припинялася із 1992 року. «Це вже остаточний варіант?» — питаю, заздалегідь знаючи відповідь. «Майже, — відповідає серйозний видавець Іван Малкович. — От ще тільки шість замін зробимо, і вже буде готово». Можливо, тому він і є справжній поет, що знає ціну літерам — тим, з яких потім постануть слова.
