Віть Вітько

Віть Вітько /Віктор Могильний/ (29.04.1937) — талановитий український поет. Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два».

Його син — поет Аттила Могильний.

На початку 60-х,після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин — цих островів незалежности — було небагато. Однією з них була родина Могильних — Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).

У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80—90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі. Так виросли син — поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онуки Богдан та Ярополк.

Віктор Могильний не одержав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.

Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей «Равлик-муравлик», «Гойда раз, гойда два», а 1999 року — самвидавна збірка «Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко» під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.

А проскрибованим цей робітник «Ленінської кузні» (де відпрацював 25 років) став тому, що брав участь у літературній студії робітничих поетів «Брама» при Клубі Творчої молоді. 22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кагебістами біля пам’ятника Т. Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ біля 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували «Ганьба!» Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист — німець — бігав і питав: «Was ist «hanba» (Що таке «ганьба»?).

Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім «стажем» Бориса Антоненка-Давидовича. Разом з Олесем Шевченком та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). У 1968 році Б. Антоненко-Давидович виступив у «Літературній Україні» зі статтею «Літера, за якою сумують» (про літеру Ґ автор покликався на статтю В. Могильного в ЛУ від 1 жовтня 1965 року «З приголосними клопіт»). Заступник редактора Маргарита Малиновська, самовільно опублікувавши драстичну статтю, оголосила дискусію про доцільність повернення до нашої абетки забороненої літери. Негайно відкликали з відпустки редактора Івана Зуба. У наступному числі доктор філології Віталій Русанівський, якого за підтримку русифікаторської «теорії двомовности» Івана Білодіда прозивали «Русодідом», прорік: «Сумувати ні за чим». Дискусія була припинена.

У Чернігові жив єдиний уцілілий зі «справи СВУ» — відомий у 20-х роках мовознавець Всеволод Ганцов. Могильний звернувся до нього з листом за роз’ясненням деяких філологічних питань. Це в той час, коли його всі зі страхом обходили. Учений відповів ґрунтовним листом — і це була самому йому моральна підтримка.

Ще раз виразно «засвітився» Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 року в Олеся вилучили вірш «Життєпис (Лякано мене...)». Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього «наклепницького, антирадянського документа». Тоді Олесь сказав слідчому, що він... викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Віталій Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є «наклепницькими». Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи: «Прошу?». І так кілька разів. Таки вимусив його заговорити українською.

Того ж 31 березня під час обшуку в самого Могильного вилучили 34 документи — самвидав, «Декларацію» та «Меморандум № 1» Української Гельсінкської Групи, книги, записники, щоденники, рукописи, листи, друкарську машинку. 21 лютого 1981 року, за даними начальника Державного архіву СБУ О. Пшенникова, «за націоналістичні висловлювання і створення віршів ідейно-шкідливого змісту Могильний В. М. був профілактований 5-м Управлінням КДБ УРСР шляхом бесіди в приміщенні КДБ з винесенням офіційного застереження.

Нині Віктор Могильний разом з Вячеславом Анголенком видає «Український філателістичний вісник», бо є одним із найкращих дослідників української пошти і знаною в світі людиною.

Варто й нам знати, що не з неба впала нам незалежність. Вона опиралася на конкретних людей, які витримали окупаційний тиск, у найтяжчі часи нівечення нас як нації були живими носіями українського духу.

(В. Овсієнко)

В «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ»:

• «Улюблені вірші», 1994, 2004, 2006