Владислав Єрко: «Чоловік стає людиною після 25 років»
Джерело: «Журнал «Країна»», №128, 28 липня 2012 р.
Владислав Єрко, 49 років. Народився в Києві.
Навчався на кафедрі мистецтва книги Українського поліграфічного інституту ім. Федорова.
Працював у жанрі кіноплаката. Із 1989-го оформлює книжки. Ілюстрував твори Ганса Крістіана Андерсена, Вільяма Шекспіра, Умберто Еко, Пауло Коельйо.
З 1998 року співпрацює з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича.
Переможець багатьох художніх та книжкових виставок,
володар титулу «Людина книги» як найкращий художник 2002 року за версією московського «Книжкового огляду».
«Снігова королева» з його ілюстраціями 2000-го завоювала гран-прі на Всеукраїнському конкурсі «Книга року» й титул «Найкраща дитяча книжка-2006» у США, її перевидали в 20 країнах.
Пауло Коельйо про це видання сказав: «Це — найдивовижніша дитяча книжка, яку я бачив».
Переклад «Гамлета» Шекспіра, виконаний Юрієм Андруховичем, із ілюстраціями Єрка отримав гран-прі львівського Форуму видавців.
Якось малим упав із дивана, із висоти десь півметра, й дуже забився. Запаморочилося в голові, бо уявив, що дивлюся вниз із Ейфелевої вежі. Її щойно показали по телевізору — як це високо, як страшно. І мені здалося, що крихти й піщинки на килимку, — то люди внизу.
До 7 років жив із бабусею в селі Пірнів на Київщині. Ми з нею були єдиною істотою. Могли мовчати й відчувати, що між нами відбувається якийсь обмін любов'ю. Навіть на відстані, коли я вже був у Києві. Мріяв стати пташкою, щоб злітати до неї. Рахував, за скільки міг би горобець чи голуб долетіти до Пірнова – це 30 кілометрів звідси.
Тотального щастя до 7 років і потім — по три місяці літніх канікул протягом іще 10 — виявилося цілком досить. Дитинство не повинно тривати до старості. У мене його було саме стільки, скільки треба.
Я вижив у цьому світі, бо 10 років провчився в школі-інтернаті. Там з'являється якась техніка безпеки. Учишся терпіти, хитрувати, не опинятися в тому місці, де тобі не треба зараз бути.
Ілюстратором хотів бути відтоді, коли ще не читав. Малював на полях свої версії ілюстрацій до всіх книжок, які мені дарували, або виправляв промахи, ляпи художників. Найулюбленішими для таких вправ були «Легенди й міфи Стародавньої Греції» Куна.
Як мені було років 6, мама купила альбом із прекрасними оголеними богинями Ренуара, дамами з пишними формами. Це були мої перші еротичні враження, тоді я почав серйозно думати про жінок. Коли порівнював їх із реальністю — вона завжди програвала.
Чоловік стає людиною після 25 років. Тоді вже думає не тим, що нижче пояса, а трішки глибше. За жінок боюся щось казати, бо це істоти зовсім іншого виміру.
Люди мають бути разом, доки кохають одне одного. Щоб жити в родині, яка тримається на здоровому глузді й логіці, — треба бути героєм або героїнею. «Гвозди бы делать из этих людей», які розуміють, що любові нема, але є діти, господарство, якісь спільні плани.
Мою теперішню дружину знаю відтоді, як їй було 18. Вона — заміжня й вагітна — поступала в поліграфічний інститут. Мені було 22, і я вступав туди ж. Якась симпатія виникла ще тоді, але я теж мав жінку, у мене намічалася дитина. Отож, 16 років ми просто були друзями.
Люблю свою дружину. Це мій другий шлюб, ми разом 10 років. Не те, щоб я був моралістом, — просто не відчуваю потреби в більшій кількості жінок.
Усвідомлюю, що дружина для мене – якась нагорода, знак, і це треба берегти. Світлана набагато добріша й терплячіша, ніж я. Знаю, що її слід нєжить, холіть і лєлєять, допомагати, підтакувати. Втомлюючись, вона виключається, як іграшка з пружинкою. Є жінки, які перед тим, як впасти від утоми, вибухають і руйнують усе. А Світлана падає, як зайчик, подригає ніжкою, тоді їй треба півдня, щоб вона прийшла до тями — і все знову стає нормально. Дивлюся на інші родини й кажу: «Дякую тобі, Господи, за те, що дав мені».
Головне – любити свою дитину і отримувати задоволення від того, що вона вільна, живе своїм життям, ти їй у цьому не заважаєш, а якщо можеш — допомагаєш. Найгірше — привласнення дитини батьками. Це коли нав'язують свої цінності, ритми.
Творчість може захистити абсолютно від усього. Коли були тяжкі часи в житті, рушилася попередня сім'я — рятувала робота. Тоді збагнув, яка це сила.
Боюся зробити комусь боляче. Коли перебираю минуле, то розумію, що й так уже багато потоптався по чужих мозолях і ранах.
Усе попереднє життя я думав, що маю якісь принципи, переконання. Оцінюючи іншого, вважаєш, що ніколи так не вчинив би. І раптом розумієш: ти щойно зробив так само.
Проходячи повз бомжа, слід говорити: «Я не кращий за тебе». Мені дуже імпонує в цьому плані східна модель. Усередині кожної людини є частина Бога, і вони навіть вітаються: «Намасте!» — що означає «вітаю незримого в тобі». Цього бракує нашому суспільству. У нас на чиїсь поразки, падіння дивляться і прицмокуючи кажуть: «А це тобі за те, що…»
Дуже поважаю церкву, але вважаю, що діалог із Богом можливий і поза нею.
Уся епоха Відродження – це боротьба за дєнзнакі. Але Сфорца, Медичі трансформувалися протягом 50 років. Нашим пацанам такі переміни не світять.
Є шалена втома від політики. Бо щоразу треба вибирати менше зло.
Почуття власної гідності є абсолютною цінністю. Складається з того, що ти не можеш образити іншу людину, нав'язувати їй свою точку зору — наприклад, як вона має називати дітей.
Винуваті не москалі, не жиди, не американці, не донєцкіє і не гуцули. Поділ має відбуватися в якійсь іншій площині.
Завжди жахала в "Тарасі Бульбі" купа конфліктів – кривавих і якихось глупих. Кров як самоціль. Мабуть, тому відмовився ілюструвати цю книжку.
Якось їхали з другом у село Літки й розговорилися про народництво. Він був романтиком, який уважав, що освіта, розвиток «у низах» є запорукою розвитку держави. У бардачку лежав двотомник Едгара По — видання із золотим обрізом, у шкірі, із гарними ілюстраціями, коштувало щось доларів 150 — такі робило одне пітерське видавництво. І ми вирішили провести експеримент. Стали на найближчій зупинці й запропонували його людям, що там були, знизивши ціну до 50 гривень. Книжки всім подобалися, але казали: «Та ви що, якби ж то я мав 50 гривень на книжки». Тоді вивели таку формулу: ми даруємо їх, але записуємо адресу. За три місяці повертаємося і просимо переповісти кілька історій — щоби перевірити чи читали. Якщо ж ні — конфіскуємо підсвинка, теля чи 10 мішків картоплі. Реакція у всіх випадках була однакова: «Та нагодуйте спочатку людей, а потім чіпляйтеся зі своїми книжками».
Щороку збираюся повісити за вікнами вазони з квітами. Мрію, що всі інші в будинку зроблять те саме. Але мене не вистачає на це, думаю: «Це ж треба викликати майстрів, щоб вони насвердлили дірок, а тоді поливати». Але чому так роблять поляки, німці, чому в них на кожному балконі квіти, й будинок оповитий ними? Правда, цієї весни ми тюльпани на клумбі посадили.
Надходження грошей – це промисел Божий. Знаю людей, які були дуже мотивовані в цьому, являли чудеса логіки й здорового глузду, все прораховували, але їм так нічого й не засвітилося. І навпаки, бачив тих, хто ставився до грошей, як до дощу, що тече крізь пальці. Треба просто знати, як викликати цей дощ.
Щодо грошей головне – розуміти, що це енергія руху, потоку. Якщо починаєш накопичувати, то потік зупиняється. У мене є добрий приятель Юра Смірнов, директор видавництва «Софія». То він, коли з'являлися якісь надлишки, розсовував їх абикому, абияк. Бо якщо це залишиться — то не буде наступного траншу від Господа. Спочатку він страхував свої машини, і часом із ними щось ставалося. Потім до нього дійшло, що страхування є викликом Богу: ти думаєш, ніби від тебе, маленької, тендітної, м'якої істоти залежить, відбудеться щось чи ні. Років 10, як він припинив страхувати машини, — і ніяких пригод відтоді.
Не можна зраджувати своє найголовніше бажання. Таке відбулося з багатьма моїми знайомими. На якомусь важкому етапі, коли це було нікому не потрібно, вони піддалися відчаю — мовляв, професією художника не заробиш на життя. Постворювали якісь фірми. Казали: «Пару років ми попрацюємо ударно, заробимо, щоб потім не думати про хліб насущний, а тільки малювати». Так от: жоден із них не повернувся до малювання. До того ж, ніхто так і не став успішним бізнесменом. Це — існування в нуль упродовж десятка років і постійне відчуття непрухи. Вони не розуміють, чого так, а я не можу їм сказати: «Може, від того, що ти зрадив свою найсвітлішу мрію — стати художником?»"
Чим більше живу, тим менше розумію, що є чесним і нечесним у мистецтві.
Усі наші революції в мистецтві – це кальки з революцій, які відбулися в західному мистецтві 50–100 років тому.
Смерть має бути присутня в думках людини. Вона не дає розслабитися і стати нікчемою, витрачати життя на пустопорожні речі. Раніше люди частіше думали про смерть. Наприклад, після зустрічі з «канаркою» — жовтим автобусиком, що віз покійника на кладовище, чи від звуків похоронного маршу, якого тепер уже ніхто не знає. Зараз смерті не існує взагалі. Вона відбувається десь у лікарнях, тоді померлих тихенько відвозять до крематорію або на цвинтарі.
У квітучих, наповнених овочами й фруктами, натюрмортах старих голландців обов'язково є жабка чи змія або на чомусь примоститься муха, десь з'явиться тлін. Цей контраст нагадував — життя буяє, наповнене соками, але зрештою все закінчується, стає отаке зморщене, сухе. Зараз прохання намалювати а-ля голландський натюрморт завжди супроводжується зауваженням: «Только вот бєз етого», — бо все повинно тільки радувати.
Культ кладовища жахає. Терпіти не можу «всенародне свято» гробків. Тому всіх попередив: на випадок чого — спалити, розвіяти над Десною. Уявити, що хтось ходитиме на мою могилу, садитиме квіти, сапатиме, замазуватиме цементом тріщини — що може бути дурніше?
Хотів би думати, що хто-небудь, сподіваюся – діти, отримує задоволення від того, що я роблю. Але для мене головніше, що я сам тішуся в процесі. Робота ілюстратора, чи живописця взагалі, створена для задоволення. Він не може бути нещасним, коли творить.
Можу бути щасливий у сотню різних способів. Від музики, гарного фільму, спілкування з рідними, з друзями — безлічі простих банальних речей. Я в цей момент щось вигукую. Щастя може бути 5-секундним — і цього достатньо.