page:Художники

Владислав Єрко: «Чоловік стає людиною після 25 років»

Владислав Єрко, 49 років. Народився в Києві.
Навчався на кафедрі мистецтва книги Українського поліграфічного інституту ім. Федорова.
Працював у жанрі ­кіноплаката. Із 1989-го оформлює книжки. Ілюстрував твори ­Ганса Крістіана Андерсена, ­Вільяма Шекспіра, Умберто Еко, ­Пауло ­Коельйо.
З 1998 року спів­працює з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича.
Переможець багатьох художніх та книжкових виставок,
володар титулу «Людина книги» як найкращий художник 2002 року за версією московського «Книжкового огляду».
«Снігова королева» з його ілюстраціями 2000-го завоювала гран-прі на Всеукраїнському конкурсі «Книга року» й титул «Найкраща дитяча книжка-2006» у США, її перевидали в 20 країнах.
Пауло Коельйо про це видання сказав: «Це — найдивовижніша дитяча книжка, яку я бачив».
Переклад «Гамлета» Шекспіра, виконаний Юрієм Андруховичем, із ілюстраціями Єрка отримав гран-прі львівського Форуму видавців.

Якось малим упав із дивана, із висоти десь півметра, й дуже забився. Запаморочилося в голові, бо уявив, що дивлюся вниз із Ейфелевої вежі. Її щойно показали по телевізору — як це високо, як страшно. І мені здалося, що крихти й піщинки на килимку, — то люди внизу.

До 7 років жив із бабусею в селі Пірнів на Київщині. Ми з нею були єдиною істотою. Могли мовчати й відчувати, що між нами відбувається якийсь обмін любов'ю. Навіть на відстані, коли я вже був у Києві. Мріяв стати пташкою, щоб злітати до неї. Рахував, за скільки міг би горобець чи голуб долетіти до Пірнова – це 30 кілометрів звідси.

Тотального щастя до 7 років і потім — по три місяці літніх канікул протягом іще 10 — виявилося цілком досить. ­Дитинство не повинно тривати до старості. У мене його було саме стільки, скільки треба.

Я вижив у цьому світі, бо 10 років провчився в школі-­інтернаті. Там з'являється якась техніка безпеки. Учишся терпіти, хитрувати, не опинятися в тому місці, де тобі не треба ­зараз бути.

Ілюстратором хотів бути відтоді, коли ще не читав. ­Малював на полях свої версії ілюстрацій до всіх книжок, які мені дарували, або виправляв промахи, ляпи художників. ­Найулюбленішими для таких вправ були «Легенди й міфи Старо­давньої Греції» Куна.

Як мені було років 6, мама купила альбом із прекрасними оголеними богинями Ренуара, дамами з пишними формами. Це були мої перші еротичні враження, тоді я почав серйозно думати про жінок. Коли порівнював їх із реальністю — вона ­завжди програвала.

Чоловік стає людиною після 25 років. Тоді вже думає не тим, що нижче пояса, а трішки глибше. За жінок боюся щось казати, бо це істоти зовсім іншого виміру.

Люди мають бути разом, доки кохають одне одного. Щоб жити в родині, яка тримається на здоровому глузді й логіці, — ­треба бути героєм або героїнею. «Гвозди бы делать из этих людей», які розуміють, що любові нема, але є діти, господарство, якісь спільні плани.

Мою теперішню дружину знаю відтоді, як їй було 18. Вона — заміжня й вагітна — поступала в поліграфічний інститут. Мені було 22, і я вступав туди ж. Якась симпатія виникла ще тоді, але я теж мав жінку, у мене намічалася дитина. Отож, 16 років ми просто були друзями.

Люблю свою дружину. Це мій другий шлюб, ми разом 10 років. Не те, щоб я був моралістом, — просто не відчуваю потреби в більшій кількості жінок.

Усвідомлюю, що дружина для мене – якась нагорода, знак, і це треба берегти. Світлана набагато добріша й терплячіша, ніж я. Знаю, що її слід нєжить, холіть і лєлєять, допомагати, підтакувати. Втомлюючись, вона виключається, як іграшка з пружинкою. Є жінки, які перед тим, як впасти від утоми, вибухають і руйнують усе. А Світлана падає, як зайчик, подригає ніжкою, тоді їй треба півдня, щоб вона прийшла до тями — і все знову стає нормально. Дивлюся на інші родини й кажу: «Дякую тобі, Господи, за те, що дав мені».

Головне – любити свою дитину і отримувати задоволення від того, що вона вільна, живе своїм життям, ти їй у цьому не заважаєш, а якщо можеш — допомагаєш. Найгірше — привласнення дитини батьками. Це коли нав'язують свої цінності, ритми.

Творчість може захистити абсолютно від усього. Коли були тяжкі часи в житті, рушилася попередня сім'я — рятувала робота. Тоді збагнув, яка це сила.

Боюся зробити комусь боляче. Коли перебираю минуле, то розумію, що й так уже багато потоптався по чужих мозолях і ранах.

Усе попереднє життя я думав, що маю якісь принципи, переконання. Оцінюючи іншого, вважаєш, що ніколи так не вчинив би. І раптом розумієш: ти щойно зробив так само.

Проходячи повз бомжа, слід говорити: «Я не кращий за тебе». Мені дуже імпонує в цьому плані східна модель. Усередині кожної людини є частина Бога, і вони навіть вітаються: «Намасте!» — що означає «вітаю незримого в тобі». Цього бракує нашому суспільству. У нас на чиїсь поразки, падіння дивляться і прицмокуючи кажуть: «А це тобі за те, що…»

Дуже поважаю церкву, але вважаю, що діалог із Богом можливий і поза нею.

Уся епоха Відродження – це боротьба за дєнзнакі. Але Сфорца, Медичі трансформувалися протягом 50 років. Нашим пацанам такі переміни не світять.

Є шалена втома від політики. Бо щоразу треба вибирати менше зло.

Почуття власної гідності є абсолютною цінністю. ­Складається з того, що ти не можеш образити іншу людину, ­нав'язувати їй свою точку зору — наприклад, як вона має ­називати дітей.

Винуваті не москалі, не жиди, не американці, не донєцкіє і не гуцули. Поділ має відбуватися в якійсь іншій площині.

Завжди жахала в "Тарасі Бульбі" купа конфліктів – кривавих і якихось глупих. Кров як самоціль. Мабуть, тому відмовився ілюструвати цю книжку.

Якось їхали з другом у село Літки й розговорилися про народництво. Він був романтиком, який уважав, що освіта, розвиток «у низах» є запорукою розвитку держави. У бардачку лежав двотомник Едгара По — видання із золотим обрізом, у шкірі, із гарними ілюстраціями, коштувало щось доларів 150 — такі робило одне пітерське видавництво. І ми вирішили провести експеримент. Стали на найближчій зупинці й запропонували його людям, що там були, знизивши ціну до 50 гривень. Книжки всім подобалися, але казали: «Та ви що, якби ж то я мав 50 гривень на книжки». Тоді вивели таку формулу: ми даруємо їх, але записуємо адресу. За три місяці повертаємося і просимо переповісти кілька історій — щоби перевірити чи читали. Якщо ж ні — конфіскуємо підсвинка, теля чи 10 мішків картоплі. Реакція у всіх випадках була однакова: «Та нагодуйте спочатку людей, а потім чіпляйтеся зі своїми книжками».

Щороку збираюся повісити за вікнами вазони з квітами. Мрію, що всі інші в будинку зроблять те саме. Але мене не вистачає на це, думаю: «Це ж треба викликати майстрів, щоб вони насвердлили дірок, а тоді поливати». Але чому так роблять поляки, німці, чому в них на кожному балконі квіти, й будинок оповитий ними? Правда, цієї весни ми тюльпани на клумбі посадили.

Надходження грошей – це промисел Божий. Знаю людей, які були дуже мотивовані в цьому, являли чудеса логіки й здорового глузду, все прораховували, але їм так нічого й не засвітилося. І навпаки, бачив тих, хто ставився до грошей, як до дощу, що тече крізь пальці. Треба просто знати, як викликати цей дощ.

Щодо грошей головне – розуміти, що це енергія руху, потоку. Якщо починаєш накопичувати, то потік зупиняється. У мене є добрий приятель Юра Смірнов, директор видавництва «Софія». То він, коли з'являлися якісь надлишки, розсовував їх абикому, абияк. Бо якщо це залишиться — то не буде наступного траншу від Господа. Спочатку він страхував свої машини, і часом із ними щось ставалося. Потім до нього дійшло, що страхування є викликом Богу: ти думаєш, ніби від тебе, маленької, тендітної, м'якої істоти залежить, відбудеться щось чи ні. Років 10, як він припинив страхувати машини, — і  ніяких пригод відтоді.

Не можна зраджувати своє найголовніше бажання. Таке відбулося з багатьма моїми знайомими. На якомусь важкому ­етапі, коли це було нікому не потрібно, вони піддалися відчаю — мовляв, професією художника не заробиш на життя. ­Постворювали якісь фірми. Казали: «Пару років ми попрацюємо ударно, заробимо, щоб  потім не думати про хліб насущний, а тільки малювати». Так от: жоден із них не повернувся до малювання. До того ж, ніхто так і не став успішним бізнесменом. Це — існування в нуль упродовж десятка років і постійне відчуття непрухи. Вони не розуміють, чого так, а я не можу їм сказати: «Може, від того, що ти зрадив свою найсвітлішу мрію — стати художником?»"

Чим більше живу, тим менше розумію, що є чесним і нечесним у мистецтві.

Усі наші революції в мистецтві – це кальки з революцій, які відбулися в західному мистецтві 50–100 років тому.

Смерть має бути присутня в думках людини. Вона не дає розслабитися і стати нікчемою, витрачати життя на пустопорожні речі. Раніше люди частіше думали про смерть. Наприклад, ­після зустрічі з «канаркою» — жовтим автобусиком, що віз покійника на кладовище, чи від звуків похоронного маршу, якого тепер уже ніхто не знає. Зараз смерті не існує взагалі. Вона відбувається десь у лікарнях, тоді померлих тихенько відвозять до крематорію або на цвинтарі.

У квітучих, наповнених овочами й фруктами, натюрмортах старих голландців обов'язково є жабка чи змія або на ­чомусь примоститься муха, десь з'явиться тлін. Цей ­контраст нагадував — життя буяє, наповнене соками, але зрештою все закінчується, стає отаке зморщене, сухе. Зараз прохання намалювати а-ля голландський натюрморт завжди ­супроводжується зауваженням: «Только вот бєз етого», — бо все ­повинно тільки радувати.

Культ кладовища жахає. Терпіти не можу «всенародне ­свято» гробків. Тому всіх попередив: на випадок чого — спалити, розвіяти над Десною. Уявити, що хтось ходитиме на мою могилу, садитиме квіти, сапатиме, замазуватиме цементом ­тріщини — що може бути дурніше?

Хотів би думати, що хто-небудь, сподіваюся – діти, отримує задоволення від того, що я роблю. Але для мене головніше, що я сам тішуся в процесі. Робота ілюстратора, чи живописця ­взагалі, створена для задоволення. Він не може бути нещасним, коли творить.

Можу бути щасливий у сотню різних способів. Від музики, гарного фільму, спілкування з рідними, з друзями — безлічі простих банальних речей. Я в цей момент щось вигукую. ­Щастя може бути 5-секундним — і цього достатньо.