Від редактора: декілька зауваг щодо перекладу «Тараса Бульби»

У це щоразу важко віриться, але знамениті «Вечори на хуторі біля Диканьки» побачили світ, коли їхньому авторові було всього 22 роки (Гоголь почав їх писати у двадцятирічному віці). У 25 він уже видав «Миргород» і «Арабески», у 26 написав «Ревізора», — нечуване, феноменальне палання чистого генія! До 33-х «Мертвими душами» і «Шинеллю» Гоголь, по-суті, завершив активну письменницьку діяльність. Решта творчої спадщини Гоголя — статті, листування, недокінчені уривки та перероблені версії творів. Цього виявилося цілком достатньо, щоб за нього, мов за слов’янського Гомера, змагалися дві держави, котрі мають щонайвагоміші, писані рукою Гоголя, підстави вважати його своїм. Гарячі на цю тему суперечки, що часом скидаються на бої без правил, тільки розбурхують вогонь зацікавлення його творами. Немає сумніву, що Гоголеві це страшенно подобається, адже саме він усе це й підлаштував, і тепер виступає небесним ляльководом у цьому гротескно-пафосному вертепчику («Гоголь з хмарки спозирає і рученьки потирає: хі-хі, ха-ха-ха!..»).
Отож і я радо підпрягаюся до його відкритої вистави і слова мої — такі:

«Років з надцять тому, натрапивши на переклад гоголівської «Ночі проти Різдва», здійснений Максимом Рильським, я загорівся українським виданням Гоголя. Лічені рази мені щастило натрапляти на таку повнокровну українську мову, як та, яку явив Рильський у своєму справді конгеніальному перекладі, що сприймається як серцевинний твір української літератури. Власне, це мовби репереклад, переклад з перекладу, так, начебто ранні свої твори Гоголь чув і «уловлював» спершу українською, а вже тоді перекладав їх на папір по-російськи, перекладав з питомої мови своєї душі, з тяжкою мукою руйнуючи і знекровлюючи природні українські мовні звороти, і тим самим збагачуючи російську мову сотнями українізмів, без яких його ранні твори утратили б якусь вищу правду.
І навіть у такому скаліченому, як на український слух, «самоперекладі» ці твори сколихнули Росію нечуваною поетичністю і бароковим українським чаром.

Проте переклад «Ночі проти Різдва» виявився одним з не так багатьох, що дорівнює талантові Гоголя. Серед решти перекладів, окрім ще кількох, здійснених Рильським та Зеровим, загалом трапляються цілком пристійні, але не такі виразні. «Тарасові Бульбі» теж не надто в цьому сенсі щастило. Усі опубліковані за понад сто років українські версії цього епічного, як грецькі трагедії, твору не сягли рівня ориґіналу. Мабуть, за винятком перекладу Садовського. Як видатний театральний діяч, Садовський добре чув сценічну мову, тому його версія у сенсі чистоти звучання може навіть претендувати на речитативне виконання з оперної сцени. Саме на цей переклад звернув колись мою увагу письменник і вчений з абсолютним літературним слухом Валерій Шевчук. Захоплено відгукувався про нього і Євген Маланюк. Але, за гамбурзьким рахунком, точніше було б сказати, що переклад цей «найкращий з тих, які маємо», адже барвисте гоголівське мовне нюансування іноді вирішувалося Садовським мовби навпростець. Зрештою, Євген Попович, один з найвидатніших наших німецькомовних перекладачів, подекуди це направив. У кількох місцях ми також замінили словосполучення «наша славна Україна» — так Садовський переклав гоголівське «русская земля» — на «Козацька Земля», адже саме так Гоголь називає Україну в єдиному вцілілому своєму україномовному листі. (Микола Садовський вперто уникав у своєму перекладі словосполучення «руська земля», і це його, а не сучасна редакторська воля вживати словосполучення «українська земля»). А щоб привернути увагу українського читача до існування першої, цілком україноцентричної, Гоголівської редакції «Тараса Бульби», ми подали з неї двоє вельми показових речень — про військову школу України та про повсякчасну необхідність боронитися від трьох різнохарактерних націй. Речення ці, звичайно ж, відсутні у другій редакції (див. прим. на с. 12—13 та с. 15), у якій «Украйну», до того ж, було замінено на «Юг России»(!).

Але хіба можуть, просто так, з доброго дива, у тій самій повісті, з тими самими героями, на тій самій території, настільки однобоко змінюватися географічні нюанси, та ще й на користь сильнішого? Зрозуміло, що був тиск, що була серйозна цензура, що хотілося якось вижити і зажити слави першого письменника у тій навіженій імперії, де за українське слово нагороджували десятьма роками каторги без права писати й малювати, а за «правильне» російське давали царську стипендію на поїздку до Європи. Бо лише там, у вільній Європі, можна було сховатися від ущипливих знущань, що ти «скрытный», хитрий і непатріотичний хохол, «себе на уме», що ти калічиш «великий русский». Бо лише там, у Європі, 1846 року, уже після виходу другої редакції «Бульби», можна було підписатися з почуттям власної гідності: Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien.

У першій редакції «Тараса Бульби» 1835 р., як легко може переконатися навіть найупередженіший читач, Гоголь жодного разу не згадує «русскую землю», «русский дух», «православную веру», і взагалі не вживає слів «русский, русские, русская»; хоча — ні, «русская» раз таки згадується: «…печь, разъехавшаяся на полкомнаты, как толстая русская купчиха». Якщо Гоголь пише про віру, то лише про «віру християнську» і «віру Христову». І щодо рідної землі у нього теж однозначно: « — Ну, прощайте же, паны-браты, молодцы!.. Если мы положим головы, то вы расскажете про нас, что такие-то гуляки недаром жили. Если же вы поляжете и примете местную смерть, то мы поведаем, чобы знала вся Украйна, да и другие земли, что были такие молодцы, которые и веру Христову знали оборонять, да и товарищество уважали».

Ба й п’ють козаки у першій редакції «Бульби» лише за три речі: за віру Христову, за Січ і за славу. І, сякі-такі, жодного разу — паразіти! — за «русскую землю». А звідси аж напрошується висновок, що коли б Гоголь, припустімо, готував видання «Бульби» для українського читача, то, як бачимо, жодних «русских» земель там не було б, адже, наприклад, Гійом де Боплан, французький військовий інженер, ще 1660 р. видав у Франції книжку під назвою Description d’Ukranie, тобто «Опис України»... Отже, саме перша редакція — така по-юнацькому щира, така недогідлива, така первозданна — і дає нам ключ до перекладу другої редакції. Зрештою, другу редакцію «Тараса Бульби» схвалив Ніколай I, а першу — Пушкін, котрий вклав свого часу в уста Мазепи такі слова: «Без милой вольности и славы/ Склоняли долго мы главы/ Под покровительством Варшавы,/ Под самовластием Москвы./ Но независимой державой/ Украйне быть уже пора...» Своєю чергою, роздумуючи про Мазепу і про становище української нації, Гоголь писав: «Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью?.. Ему угрожала <у>трата национальности...» (ПСС: Изд-во АН СССР, 1937—1952. Т. 9., с. 83—84).

Cпираючись на редакцію 1835 р., можемо припустити, що «русские веры и земли» з редакції 1842 р. лежать на совісті «імперських спонукувачів» на кшталт Полєвого чи Бєлінського,
як і переписувача Аннєнкова чи видавця Прокоповича, якому Гоголь дозволив правити стиль і граматику. Доводилося навіть читати, що науковцям досі не траплявся на очі Гоголів автограф того карколомного, як пилип-з-конопель, зиґзаґу про «русского» царя. Проте навіть якщо такий автограф існує, то наведені факти свідчать, що Гоголь міг «підмахнути» подібні ідеологеми лише під тривалим моральним тиском серед непростих психологічних обставин 1840 р., коли він працював над другою редакцією; «черкнув» їм як відкупне — аби відчепилися. До того ж сторінки Гоголевого рукопису так рясно всіяно численними чужорідними правками, що перед нашими літературознавцями постає нагальна потреба дослідити, що написано Гоголем, а що дописали за нього. Зрештою, то звичний московський стиль — відверто «перекарамзінювати» історію на свою користь, «причісуючи» незручні сторінки і в стародавніх літописах, і в сучасних творах. Щоправда, Гоголь ніде, крім запізнілої, після виходу книжки, приватної переписки з видавцем, офіційно не заперечував проти такого цензурування, адже царська стипендія подарувала йому можливість мешкати в улюбленій Європі.

Не варто також скидати з уваги й кон’юнктурного чинника. Ті, хто жив у Радянському Союзі, добре пам’ятають, що тоді жодна книжка, навіть ветеринарна, не могла побачити світ, якщо в ній не згадувався Лєнін чи партія. Тому чимало дослідників трактують того «неудобозабываемого» царя як ритуального цапа кон’юнктурної ідеології: в імперській Росії — цар, в СРСР — Лєнін і партія... Очевидно, саме друга редакція «Бульби» довершила оте, за словами Є. Маланюка, поступове перетікання Гоголя в Ґоґоля, штучну підміну однієї душі іншою. Як наслідок — відмирання творчої спроможності: після 1842 року Гоголь фактично перестає творити...

Друга редакція «Бульби» (яка справедливо вважається художньо вправнішою і повнокровнішою за першу) дала, на жаль, загрозливу зброю до рук агресивних антиукраїнських (та й антипольських) нащадків. Яскравий тому приклад — останній фільм «Тарас Бульба» (режисер В. Бортко), від якого за кілометри віє відвертою проімперською агіткою, на створення якої російський мінкульт виділив понад півмільярда рублєй (!).
Але, як кажуть поляки: «Що занадто, то не здраво», адже після перегляду цього пафосного антиукраїнського трагіфарсу навіть у багатьох росіян з’явилося несподіване запитання: а чому у фільмі про війну українців з поляками щохвилини вперто прославляється «русская земля»? Цікаво написав з цього приводу відомий російський культуролог Р. Волобуєв: «Бортко... неожиданно лихо порубил Гоголя в винегрет, а в дело пустил только те его кусочки, которые обидят максимальное число жителей суверенной Украины...»

Ніхто в культурному світі не стане заперечувати, що, наприклад, Стєнька Разін чи Пугачов — то питомо російська історія, і ми на них, Боже збав, ніколи й не думали претендувати,
а от Тарас Бульба — це, як не крути, суто український літературний герой (чиї самознищувальні пориви, чого гріха таїти, таки важко до кінця зрозуміти й прийняти; зрештою, ця стихійна, непогамовна козаччина ще й донині дається нам взнаки).

Кілька разів довелося давати інтерв’ю російським телеканалам про дражливий для них переклад Садовського, але щоразу вони вихоплювали з інтерв’ю три-чотири слова,
а тоді й далі, за давнім своїм звичаєм, любесенько таврували «глупых хохлов», час до часу випадаючи з інтелектуальної притомності, бо обзивали цей столітньої давності переклад «оранжевим» і приписували його мені. А в тих інтерв’ю, між іншим, я звертав увагу і на те, що головна історична праця, яку вивчають українські студенти і школярі, називається «Історія України-Руси» (автор — Михайло Грушевський), і що, як видно уже з самої назви, для українців Русь і Україна — поняття тотожні, а тому не варто аж так побиватися, що Садовський переклав «українська земля», бо в творі йдеться саме про українську землю. І не наша вина, що Пьотр І на початку XVIII ст. звелів перейменувати «Государство Московское» на «Государство Российское». Адже насправді це ми були Руссю і жили на руській землі, а Пьотр просто банально поцупив одну з наших самоназв. Нині це назвали б політичним рейдерством.

Час вносить свої корективи, і тому найбільші викривлення трапляються саме тоді, коли Гоголя перекладають «в лоб», оскільки, надибуючи сьогодні у творі слово «русский», увесь світ, на жаль, сприймає це тільки як «московський», що наочно засвідчив фільм американського режисера Томпсона «Тарас Бульба» (1962), у якому головні герої бігають у московських косоворотках. Але якщо на томпсонівських козаках косоворотки — атрибут зовнішній, то в Бортка вони мовби «внутрішні», начебто козаки «грубого ХV века» — то й справді частина московської історії. Так, звісно, козаки доходили до Москви, але трошки з іншою метою...

Таке враження, що вперта «деукраїнізація» Гоголя вийшла на нову фазу. Певна річ, Гоголь — класик і гордість російської літератури, але навіщо ліпити з нього апологета російського імперіалізму, навіщо повчати нас, як ми маємо перекладати його твори про українську землю і українське буття? Навіщо вдавати уповноважених Гоголя? Це смішно й безперспективно. Адже не варто забувати, що Микола Гоголь — це геніальний український митець, який став класиком російської літератури. До речі, всуціль україномовна творчість його батька Василя Гоголя, у якій явно проглядаються витоки письменницької манери й тематики Миколи Васильовича, ще чекає на своє цілісне дослідження. Не виключено також, що, завдяки гідним перекладам в Україні вивчатимуть Миколу Гоголя і як класика літератури української. Так, як це практикують, скажімо, з творчістю Набокова, якого вивчають і в Росії, і в Америці», і який писав так: «Я американський письменник, народжений в Росії... Моя голова размовляє англійською, моє серце — російською...» Не виключено, що у викладі Гоголя (принаймні до 1930 р., до Польського повстання) це могло б звучати так: «Я російський письменник, народжений в Україні... Моя голова розмовляє російською, моє серце — українською...»

Іван МАЛКОВИЧ