у цьому розділі: |
«У мові не так багато слів. Головне — те, як ти їх вимовиш»
Сторінками «Березоля» №5, червень 2007 р., Тетяна Терещенкова
На інтерв’ю з Іваном Малковичем, відомим поетом і видавцем, я не простимо спізнювалася: від обіцяного циферблатового півмісяця зостався десятихвилинний окрайчик. Лишалося сподіватися, що на якусь мить, мов у дитячій казці, годинники зупиняться…
Казка глянула зі стін ілюстраціями «абабагаламагівських» книжок, мій співрозмовник вибачливо усміхнувся (між іншим, пан Іван — кавалер міжнародного ордена усмішки; кандидатури на цю нагороду пропонують діти) — і…
Іван Малкович: «У мові не так багато слів. Головне — те, як ти їх вимовиш»
Тетяна Терещенкова: Пане Іване, з Вами перш за все хочеться говорити про дитинство і дитячу літературу. Яким, на Вашу думку, є сьогодні стан дитячої літератури в Україні?
Іван Малкович: У пісні співається про стан високий, лист широкий — це про дівочу красу українську. Якщо говорити про сучасну дитячу літературу, то стан не дуже високий і лист не дуже широкий. Але. Не все виникає одразу. В англійській літературі, скажімо, появився «Гаррі Поттер» (ми не беремо до уваги художню вартість, тут важить соціальна значимість твору, який привернув дітей до читання). Та спочатку були Керролл зі своєю Алісою, Мілн з Вінні-Пухом, Толкієн… У нашій культурі є блискучий дитячий роман — «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Сам цей твір підіймає українську літературу на високий рівень. Ця книжка занесена до почесного списку Андерсена. В сучасних романах молодих теж є пошуки, часом вдалі, часом не дуже, але це не є та найвища поділка. Але обов'язково хочу назвати тут ім’я Володимира Рутківського (це письменник з Одеси, хоча родом, здається, з Черкащини). У квітні вийшов його роман «Джури козака Швайки» — історичний, про початки козаччини. Твір про двох чудових хлопчиків, один з яких — справжний характерник; про їхнього односельця Демка Дурна Сила, його маму-велетку, вовка Барвінка, героїчного бугая Петрика. Дивовижні образи — хоч зараз знімай якийсь блокбастер, якби тут був Голлівуд і були гроші. Рутківський — це відкриття для мене, це дуже добрий письменник, і це дуже добра література. Проте, на жаль, його ім’я не вельми відоме на широкий загал, хоч у квітні йому виповнилося 70…
Ризикну спрогнозувати, що сьогоднішня любов дітей до інтернетного листування, постійні онлайнові конференції (вони це роблять Словом! вони пишуть!), — то хороша ознака. Хай це і дуже скорочений стиль, «ньюхемінґуеївський», телеграфний, але він більш-менш тримається купи. Хай поки що чимало таких юнаків надсилають нам «фентезі». Далі, впевнений, буде щось серйозніше і особистісніше. Коли я працював у видавництві «Веселка» двадцять років тому, багато літератури було від пенсіонерів. Це можна пояснити тим часом, адже вони мали більш-менш спокійну старість, не дуже переживали за свій життєвий добробут… і писали для дітей. Це був тодішній клопіт. Тепер же — тринадцятирічні, чотирнадцятирічні, десятирічні. Це набагато втішніше. З цієї кількості має з’явитися якість.
Т.Т.: Що можете заперечити тим, хто твердить, начебто вартісних дитячих творів українською не було написано?
І.М.: Можемо знайти високомистецькі твори і в Коцюбинського, і в Тесленка, оповідання Івана Франка, казки в його опрацюванні… В радянський час так само були чудові твори і письменники — Віктор Близнець, наприклад. У світі є літератури набагато посередніші порівняно з українською. Мені розповідали, що в Ізраїлі сучасна дитяча література дуже квола, тому що ізраїльтяни зовсім недавно відродили свою мову, але вони прищеплюють дітям любов саме до своєї літератури.Завжди витягує літературу поява блискучого таланту: раз — і це вже інший щабель.
Т.Т.: Пане Іване, Ви не тільки видавець дитячої літератури, але і її творець. Коли пишете щось для дітей, чи доводиться переходити на якийсь, скажімо так, інший рівень думання?
І.М.: Ніколи не зараховував себе до дитячих письменників. Це окрема каста. Але так життя пішло, що іноді мусив брати участь у творенні дитячої української літератури. Я не скажу, ніби вдоволений з того, що зробив. Знаю одне: твори для дітей — це особливий настрій. Минулого року я мріяв закінчити книжку про Моцарта — улюбленого свого композитора. З Женею Гапчинською (художниця «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», яка працювала над книжками «Ліза та її сини», «Чарлі і шоколадна фабрика» і про яку Іван Малкович говорить: «Ця Женька, ця жень-шенька для душі». — Т.Т.) ми задумали зробити таку книжку. Перша освіта у мене музична: я — скрипаль. Хоча у нас вдома і культ класичної музики, але я уже всіх дістав був Моцартом. Я знав, що для дітей треба написати коротко про щось найцікавіше з Моцартового життя, але щоб це не було схоже на «женські» журнали — мелясу таку сльозовну. Я знайшов хід — і почав писати. Але надійшов час шостого «Гаррі Поттера» і знову довелося редагувати його по шістнадцять годин на добу… Знову вивітрився запал — і я не дописав, і не знаю, коли вже допишу…
Т.Т.: У Вас колись був замір створити серію серйознішої, дорослої літератури…
І.М.: Щось знову мене зупинило. Це банальне щось: немає путнього дизайнера, який би мені запропонував ідею серії. Але зараз з’явилася одна дівчина, яка здивувала навіть наших скептичних художників. Для мене головне, щоб мене щось запалило, зокрема, художній дизайн серії. Я навіть права купив на кілька книжок. Взагалі це має бути і класика, і сучасна література, там має бути багато й поезії.
Т.Т.: Якщо вже говорити про дитинство як філософську категорію, цікаво, як Ви ставитеся до думки, що нині настала криза дитинства: діти хочуть пошвидше стати дорослими, в батьків немає часу на їхнє виховання, а держава все зводить до грошових виплат?
І.М.: Я бачу насправді в суспільстві інші тенденції: люди, навпаки, не хочуть виходити з дитинства. Візьмімо сучасні мультики (таку моду започаткував «Шрек», особливий успіх мають «Сімпсони») — їх дивляться і діти, і дорослі. Люди не хочуть залишати дитинство, бо надто добре розуміють, який цей світ, що їх оточує. Втім, коротке впадання у дитинство — не найгірша світова хвороба.
Т.Т.: Яким було книжкове дитинство Івана Малковича?
І.М.: Дуже розкішним, хорошим, таємничим, загрозливим. Я народився в Карпатах. На моє культурне виховання істотно вплинув мій дядько Петро Арсенич — історик і радянський дисидент. У «Віршах на зиму» я частково згадую, що до нас приїжджала інтеліґенція, люди, які зазнавали гонінь. Валентин Мороз після першого тюремного терміну деякий час у нас жив. Я знав, де переховувалася «заборонена література», хоча то трималося під великим секретом. Там були Лепкий, Чайковський, Грушевський… У тому відчувався великий екстрим. Ті книжки можна було читати лише в одному місці, погано освітленому. Мені не говорили про нього, бо то загрозливо для дитини. А окрім того, у нас протягом тридцяти років щоліта відпочивала сім’я ленінградського професора Федора Головачова (його діти й онука теж учені). Ці ленінградські знайомі приїжджали до нас як до родичів. Одного разу на сінокосі я почув, як тато розповідав професору про наш рух Опору, УПА. Йому це так само близько було (ленінградці, які пережили блокаду, — то особливі люди, демократичні). Вони привозили мені щось із російської літератури… А ще Карпати — то особливі традиції, незнищенні… На Різдво треба було, щоб начальство не побачило, як ти колядуєш; на Великдень ішли до церкви крутими обхідними стежками, хоча церква знаходилась навпроти школи. Себто це були романтика і небезпека. А що для дитини може бути краще? Мені пощастило з дитинством.
Т.Т.: З дитячим особливо суголосне поетичне… Хотілося би поговорити про роль Ліни Костенко у Вашому поетичному становленні. Ліна Василівна рідко з’являється на людях і, в той же час, не пропускає презентації і виставки «А-БА-БИ».
І.М.: У «Віршах на зиму» в мене є така побрехенькова частинка, розділець невеличкий із фотографіями, де я частково згадую про знайомство з Ліною Василівною. Це теж було величезне везіння — щоб твої юнацькі твори прочитала і оцінила сама Ліна Костенко! Ми й досі підтримуємо доволі гарні, теплі стосунки. Можливо, я буду видавцем її нових творів для дітей (хоча насправді це не зовсім дитяча література — вона для всіх…). Взагалі я щиро захоплююся цим тріумвіратом: Ліна Василівна, її донька Оксана Пахльовська й онука. Славця — наполовину італійка, зараз їй десь років шістнадцять, вона уже сама пише. Пам’ятаю її ще малою — в Пирогові біля церкви. Там такі дзвіночки росли, вона бігала і кричала: «Мама, кампанелла!» («дзвіночок» по-італійськи). Як на мене, ця їхня дивовижна трипоколіннєва трійця — то така собі золота канва українського матріархату.
Т.Т.: У Вашій поезії багато янголів і вікон, в які Ви дивитеся. Що зараз за вікном Івана Малковича?
І.М.: Не думаю, що аж так багато янголів і вікон… Треба подивитись. Я в новій книжці пишу про те, що у мене цих янголів свого часу викидали… Може, це тому, що то не кон’юктура: я завжди хотів писати про янголів.На даний момент я не дивлюся в поетичне вікно. Жаль… Воно дуже чисте, але суєтні справи заважають дивитися у нього. У мене кілька вікон. Маю вікно видавниче, хоча насправді тепер найдовше вдивляюся у вікно будівниче. Не з великою охотою, а так мене тепер повернуло — вважатимемо, що то просто заклинило крісло. Я будую дім і, якщо по правді, до кінця цього року мушу дивитися у це вікно дуже пильно — і тоді, можливо, у мене у 46 років з’явиться власний кабінет (стукає по столу. — Т.Т.).До речі, іспанці кажуть, що, коли хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани. А гуцули мовлять так: чоловік мислит, а Бог крислит.
Т.Т.: У передмові до збірки «Із янголом на плечі» Ви сумно зазначаєте, що «з кожною осінню залишається щораз менша жменька слів, які постійно хочеться мати з собою». Які слова весь час хоче мати поряд себе Іван Малкович?
І.М.: Я такий банальнуватий чоловік... я не маю якихось особливих слів. Знаєте, коли тобі минає сорок років (коли мені буде п’ятдесят, я думатиму, що сьогодні був дуже юний), ти повертаєшся до якихось улюблених письменників, улюблених книжок. Їх не так багато, до речі. І слів тих не так багато. Головне — як ти їх вимовляєш. Вони можуть звучати тільки для тебе, тільки ти відчуєш енерґію, закладену в них. Тому… це «діти», це «янголи». Це, це… «родина», це наша сумно-печально-весела Україна, яка подібна на карті на якесь ведмедокурча… А втім, не можу вам якісь ориґінальні слова придумати. Я ж не вигадувач слів.
