// Події

Спеціально з нагоди презентації "Антології молодої поезії США", американські поети читали вірші на відео

Спеціально з нагоди презентації "Антології молодої поезії США", американські поети Закарі Шомберґ, Деніел Шонебек і Наталі Айлберт записали відеозвернення до України, у якому прочитали свої вірші.
Пропонуємо вам переглянути ці відео разом з перекладами віршів з "Антології молодої поезії США".

Закарі Шомберґ
Лист про смерть

Зранку я отримав листа про те, що жінка, яку
я кохаю – мертва, що її розтоптали слони. Я не
бачив її роками, але думаю про неї щоразу, як
застеляю ліжко, щоразу, як накриваю на стіл.
Думаю про те, якою досконалою парою ми могли б
бути. Коли я приходжу під її будинок з квітами,
щоб провести її в останню дорогу, то бачу її
крізь вікно, вона саме протирає підвіконня.
Ніяка вона не мертва. Зовсім не скажеш, що її
розтоптали, навіть одяг на ній накрохмалений
і випрасуваний. Я стукаю у двері, і вона відчиняє.
Ти не мертва кажу. Хто ти? відповідає вона. Що ти
таке кажеш? питаю. Це ж я. Але вона просто зиркає
на мене скоса, наче я мікроскопічний. Хіба тебе не
розтоптали слони? питаю. Ні, відповідає. Тут поблизу
слони ніде не водяться. Коли я йду від неї, затиснувши
квіти в кулаці, я думаю про різні способи смерті.
Хотів би, щоб вона померла точнісінько так, як
написано у листі. Куди правдивіша така смерть, і я
почувався в ту мить так близько до неї.

Деніел Шонебек
Рулетка

Отож. Богиня приходить за мною з розрізом у негліже.
Я виштовхую її зі спальні і допиваю свій чай.
Отак закінчується сценка, яка почалася, коли я писав для тебе історію.
Цей чай – як порох. Ця спальня – це я.
Ця історія – про чоловіка, з тих, які забивають вікна дошками.
А ось приходить Маяковський і пробиває дірку в стіні.
Дає мені чобіт і татів обріз.
Та йди ти! кричить. Ти – це вогонь, що в животі живе.
Кажу, чи не бачиш, який чай я п'ю, він-бо з сухого пороху.
Кажу, як гадаєш, Володю, чого я забарикадувався у цій спальні.
А він знаходить найчистішу мою сорочку і відриває рукави.
Замало дірок, каже. А тепер трохи про мене:
За цією стіною – прокопаний тунель. За ним – люті шакали.
Скажи Лілічці, промовляє. Я чекаю, як дитя на нову стрижку.
Скажи їй, я чекаю в спальні й молюсь на неї наче на секс-бомбу.
А він показує мені ту дірку – свій перший програш в рулетку
Я виштовхую його зі спальні й допиваю чай.
Отак закінчується сцена, що вийшла з глухого кута історії.
Я молюся на дірку в стіні. Стіна – це я.
Ця історія – про чоловіка, з тих, які розмірковують над рулеткою.
Перша ставка – орфелін. Друга – вуазан.
Перша ставка – чоловіки, що викидаються з вікон.
А ти досі ніяк не допишеш свою любовну поему.
Наче дитя, чекаєш на слово, сильніше за слово я.
Знаходиш недопитий чай і недопиваєш його, бо надто гіркий.
Богиня, від якої ти відрікся, стоїть у тебе під дверима і курить.
Дірка, що на неї молишся – фальш. Фальш, як і твоя богиня. Вона заростає.
Отож. Береш свій спадок: обріз, вогонь, чобіт.
Береш власне: порох, барикаду, рукави.
Отак закінчується сцена, почавшись із твоїх слів по те, що я – вже історія.

Наталі Айлберт
Як повернено руку

Кілька годин я лише описувала руку, цю людяність, загострену венами і

сухожиллям, мої сріблясті мікеланджельні сльози, що їх я у флакон зібрала.

Уяви масштаб роботи. І як мені це вдалося – зробити руку чистим витвором

тихої праці, я заховала би її глибоко в кишеню, щоб утаємничити. Отже,

я їздила в Арктику, одягнена лише в полотно: хотіла було вивести сік

з тіла сплячої жінки, біль з язика полярної лисиці, чортополох зі знуджених

позіхань снігового барса. Я загорталася вбитими яструбами, а їхні дзьоби

виписували безліч напрямків, яким ніколи не варто вірити. Не уявляєш,

як там холодно було творити. Я підкупила сонце, щоб воно не гасло, –

спалювала перо за пером, той запах обпікав мені ніздрі, наче віра в

бога. Я йшла, а жоден мешканець поселення не пускав собі в рота бавовняний

сніг, бо сніг міг з нього висипатись, якщо втратити пильність. Вони знали, що

треба боятися мене, боятися сили, якою я володію, довга моя недоля

огортала її. Кожна жінка ховала від мене своїх доньок, та я й не торкнулася б

їх, хоча колись їх завезли сюди для див, витворюваних ними на

кінчиках пальців. Мене бентежить, які жертви призводять до таких ярликів.

Спокуси олюднюють щораз багрянішу жадібність. Я зібрала свою левову

частку болю і чортополоху. З соком вийшло інакше. Яка жінка може заснути,

коли хижацькі лапи зовсім поруч. Мало у нас безстрашних жінок, але

ще менше дурних. Мене відвели до гірського містечка, де сон – це патологія,

яка посилюється разом з висотою. Все, що вони змогли, – це поселити мене

там, і вночі я зробила все з легкістю танення інею. Вранці сон у їхніх очах

виштовхав блякле сонце з мого серця, і тепер я жодного дня не витримую

без тієї несамовитої злості.